Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Серия: Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Переважна більшість поезій та поем, надрукованих у цьому томі, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі так звані захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно оправлені М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в нашому літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається й інший, дуже цінний рукописний збірник — «Більша книжка», що являє собою начисто переписані твори поета.
Обидва ці збірники Шевченкових автографів Видавництво АН УРСР 1963 р. опублікувало фототипічним способом.
Збереглися й автографи окремих поезій, написаних у 1847–1861 рр.
Було ради дати.
І банкір якийсь із Любська
Жидівочку сватав.
Що тут на світі робити?
Хоч іти топитись
До 3акрету [84], не хочеться
Без жидівки жити
Студентові. А жид старий
Ніби теє знає,
Дочку свою одиночу
В хаті замикає,
Як іде до лавок вранці,
І найма сторожу,
Стару Рухлю. Ні, небоже,
Рухля не поможе.
Уже де вона па світі
Роман сей читала
З шовковою драбинкою —
І Рухля не знала.
Може, сама догадалась.
Тілько заходилась
Та сплела й собі такую
І вночі спустилась
До студента на улицю.
І де б утікати,
А вони — звичайне, діти —
Любо ціловатись
Коло воріт заходились.
А жид ізнадвору,
Мов скажений, вибігає
З сокирою! Горе!
Горе тобі, стара мати.
Нема твого сина,
На улиці валяється
Убита дитина,
Убитая жидовином.
Горе тобі, мати.
Жидівочка… де та сила
Взялася в дитяти?
Вихватила ту сокиру
І батькові в груди
Аж по обух вгородила.
Отаке-то чудо
У тім місті преславному,
У тій, Вільні сталось.
Дивувались довго люди,
Де вона сховалась,
Жидівочка та гадюча,
Що батька убила.
А вона вночі любенько
В Вілії втопилась,
Бо найшли її в Закреті,
Там і поховали.
А графиня без дитини,
Сердешна, осталась;
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркізом якимсь голим,
Кажуть, одружилась.
Може, й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люди:
І вдовицю не забудуть,
І тую осудять!
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Заступила чорна хмара…»
Заступила чорна хмара
Та і білую хмару..
Виступили з-з а Лиману
З турками, татари.
Із Полісся шляхта лізе;
А гетьман-попович
Із-за Дніпра напирає —
Дурний Самойлович
З Ромоданом[85]. Мов та галич,
Вкрили Україну.
Та й клюють єлико мога…
А ти, Чигирине!
А ти, старий Дорошенку [86],
Запорозький, брате!
Нездужаєш: чи боїшся
На ворога стати?
«Не боюсь я, отамани,
Та жаль України;—
І заплакав Дорошенко,
Як тая дитина! —
Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!..
Возьміть мої гетьманськії
Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві:
Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
На світі немає..
А я, брати запорожці,
Возьму собі рясу?
Та піду поклони, бити,
В Межигор до Спаса».
Задзвонили усі дзвони,
Гармата гримала,
У дві лави задніпрянці
З москалями стали
Аж на милю — меж лавами
Понесли клейноди…
Годі тобі, Петре, пити
Із Тясмина воду!
Положили ті клейноди
Попенкові в ноги.
Іди, Петре, в Межигор’я
Молитися богу.
Не пустили Дорошенка,
У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали.
А з Сосниці в Ярополче[87]
Віку доживати.
Отак тобі довелося,
Запорозький брате!..
Виглянуло над Чигрином
Сонце із-за хмари,
Потягли в свої улуси [88]
З турками татари.
А ляхи з своїм Чарнецьким[89]
З поганим Степаном,
Запалили церкву божу.
І кості Богдана
Й Тимошеві[90] в Суботові
Гарненько спалили
Та й пішли собі у Польщу.
Мов добре зробили.
А москалі з Ромоданом
В неділеньку рано
Пішли собі з поповичем
Шляхом Ромоданом [91].
Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани.
І забули в Україні
Славного гетьмана.
Тілько ти, святий Ростовський [92]
Згадав у темниці
Свого друга великого
І звелів каплицю
Над гетьманом змуровати
І богу молитись
За гетьмана, панахиду
За Петра служити.
І досі ще що рік божий,
Як день той настане,
Ідуть править панахиду
Над нашим гетьманом
В Ярополчі.
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
«Не додому вночі йдучи…»
Не додому вночі йдучи
З куминої хати
І не спати лягаючи,
Згадай мене, брате[93].
А як прийде нудьга в гості
Та й на ніч засяде,
Отойді мене, мій друже,
Зови на пораду.
Отойді згадай в пустині,
Далеко над морем,
Свого друга веселого,
Як він горе боре.
Як він, свої думи тії
І серце убоге
Заховавши, ходить собі
Та молиться богу,
Та згадує Україну
І тебе, мій друже;
Та іноді й пожуриться —
Звичайне, не дуже,
А так тілько. Надворі, бач,
Наступає свято…
Тяжко його, друже-брате,
Самому стрічати
У пустині. Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні; завтра рано
До церкви молитись
Підуть люде… Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині і повіє
Ураган холодний.
І занесе піском, снігом
Курінь — мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зустрічати!
Що ж діяти? На те й лихо,
Щоб з тим лихом битись.
А ти, друже мій єдиний,
Як маєш журитись,
Прочитай оцю цидулу
І знай, що на світі
Тілько й тяжко, що в пустині
У неволі жити;
Та й там живуть, хоч погано,
Що ж діяти маю?
Треба б вмерти. Так надія,
Брате, не вмирає.
[1848, декабря, 24,
Кос-Арал]
«Неначе степом чумаки…»
Неначе степом чумаки
Уосени верству проходять,
Так і мене минають годи,
А я й байдуже. Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами. Розважаю
Дурную голову свою
Та кайдани собі кую [94]
(Як ці добродії дознають).
Та вже ж нехай хоч розіпнуть,
А я без вірші не улежу.
Уже два года промережав
І третій в добрий час почну.
[Перша половина 1849,
Кос-Арал]
СОТНИК
У Оглаві…[95] Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь.
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь,
Неначе з Оглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати,
Та й стали. Буде вже давно —
84
Закрет — левада на околиці м. Вільно, над рікою Вілією (Неріс).
85
Самойлович, Іван — гетьман Лівобережної України (1672–1687), походив з попівського роду, тому мав у народі прізвисько Попович.
Ромодан — Ромодановський Григорій, боярин, воєвода, командував царським військом на Україні в другій половині XVII ст.
86
Дорошенко, Петро — гетьман Правобережної України (1665–1676). Всупереч бажанням народу 1669 р. поставив Правобережну Україну в залежність від султанської Туреччини. За зраду Дорошенка та його прибічників дорого розплатилося населення Правобережної України. Шевченко, можливо, слідом за С. Величком дещо ідеалізує діяльність Дорошенка.
87
Сосниця — тоді село на Чернігівщині.
Ярополче — «село коло Москви», — прим. Шевченка, — в якому Дорошенко провів останні роки життя.
88
Улуси — татарські селища.
89
Чарнецький, Стефан (1599–1665) — польський полководець, магнат. Суботів він спалив раніше, незабаром після смерті Хмельницького.
90
Тиміш — син Богдана Хмельницького, 1653 р. під час облоги турецької фортеці Сочави поблизу Камянця-Подільського об’єднаним військом Польщі, Семигорода (Угорщини), Молдавії, Валахії був тяжко поранений і незабаром помер.
91
Шлях Ромодан — шлях, прокладений військом князя Ромодановського з Полтавщини в Росію через Конотоп, Ромни, Путивль.
92
Святий Ростовський — Дмитро Туптало (1651–1709), український письменник, митрополит ростовський у 1702–1709 рр., родом з Києва.
93
Згадай мене, брате — Поет звертається до свого знайомого Федора Лазаревського, в листі до якого написав цей вірш.
94
Кайдани собі кую — Розчерком руки Миколи І Шевченкові було заборонено писати і малювати. Однак він не зважав на монарше повеління — писав і старанно ховав за халявою свого солдатського чобота. Знаючи, що його чекає суворе покарання, і на третьому році заслання поет не збирається припиняти своєї творчої діяльності.
95
У Оглаві — нині с. Гоголів на Київщині.