Зірка для тебе

Прийшла осінь. А у Львові осінь — то страшна тягучка. Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій хаті важко її переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала, заробленого заледве на харч вистачало. А тим часом у її будинку поселився новий мешканець. Військовий офіцер, судячи з погонів, одинокий пан із котом. То для бабуні було дивовижею. Бо щоб поселялися з котами — таке бачила вперше. Тож тепер мусила вичікувати не тільки коли стемніє, а й коли товариш офіцер вдома вкладуться. Лишень тоді нишком пробиралася до свого прихистку. У пивниці ставало дедалі холодніше. Почалися перші листопадові заморозки. На складені гроші на базарі купила собі теплого кожуха, та на добрі чоботи грошей не вистачило.

Одного холодного дощового дня промочила ноги і застудилася. Того вечора навіть із роботи відпустили раніше, дівчина вся горіла. Зовсім не пригадує, як втрапила до свого кубельця, все було, мов у тумані. Знала, що без догляду, тепла та ліків довго не протягне. До того ж мучив кашель, а він міг її легко видати. Та якось стало байдуже — хай. Може, то й на краще, бо навіщо таке життя — самотня, нікому не потрібна. Лягла, накрилася старими шматами і несподівано поруч почула затишне та заспокійливе муркання. То був кіт товариша офіцера. Так і заснула під тиху котячу колискову. Очуняла аж через тиждень. Перший, кого побачила, — чоловік у військовій формі, господар кота. Він сидів на кріслі біля її ліжка і турботливо тримав за руку, розмовляючи зі старшим дядечком у білому халаті.

— Криза минула, товаришу Фьодоров. Ваша жінка буде жити. Продовжуйте давати прописані мною ліки і хай багато п’є. А те, що вона марить, то нормально. Що ви хотіли при такій гарячці? Якщо досі не вмерла — житиме.