Сад Гетсиманський

Рибалко з провінційною нерішучістю дивився на ту баталію навколо трамваїв і не зважувався зі своїм в’язнем туди пхатися. Таксі ніяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Інших транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повінь змаліє. І вони чекали.

«Харків, Харків, де ж твоє обличчя, га?»

Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість всієї Слобожанщини!) якось розплівся, присів, вгруз ніби в землю, закурився й збуденнів до краю. Після розкішних, все оновлюваних двірців Москви, Ленінграда, Свердловська й навіть Новосибірська цей двірець видавався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будівельної техніки, за найбільше досягнення національного будівництва в усій республіці, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свій час і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, — цей будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такі надії. А тепер виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й будівничі вже давно пішли до тюрми як «петлюрівці»!) Монументально стояв лише будинок по другій стороні площі — знаменитий «хмарочос» управління «Южних Жєлєзних Дорог», збудований ще за царя, нахмурений на всі свої шість поверхів, чорно–сіро вифарблений. Це ще документ «могутності» колишньої імперії, як її цитадель в «Южном Крає», сіреч в землі козака Харька та Квітки–Основ’яненка. Тут і тепер було «Управлєніє Южних», хоч на фасаді й додано вивіску українською мовою. Назагал картина перед очима було досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як на заводському подвір’ї, а не на привокзальній площі столичного міста. А були ж перші роки по Великін революції, роки злету, коли це місто кипіло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості — коли весна бурхала через місто повінню… То був час великих надій, час початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподівань, палких мрій, вже от–от недалеких до здійснення великих намірів.