Писар Західних Воріт Притулку
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966441232-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Писар Західних Воріт Притулку». Краткое содержание книги:
Роман лауреата Національної пермії України ім.Т.Шевченка Галини Пагутяк „Писар Західних Воріт Притулку“ видається вперше. Тепер ти, чительнику, можеш не тільки увійти в Притулок, але й вийти з нього.»
— Чому не візьмеш книжку і не почитаєш?
— Я б волів з вами поговорити. Мені не часто випадає така нагода. Даремно ви кажете, що мені не збагнути одержимості. Трохи я знаю про неї, трохи здогадуюсь…Довгі роки я був одержимий братом, що пропав безвісти, а потім змінив своє життя.
— Життя не можна змінити, — м’яко мовила стара. — Воно само змінює нашу долю.
— А як же вільний вибір? Бог дав людині право вибирати.
— Це не Бог, а сама людина собі таке вигадала. Може, й Бога вигадала, аби просити в нього всілякі дрібниці, як дитина канючить у батька. Жінки мого віку знають, що Бог — інший. Він — добрий, Це той, хто береже нас. Він зустріне нас за Воротами.
Яків здригнувся, бо перед очима постала засніжена рівнина, без жодної протоптаної стежки.
— Ти весь тремтиш, синку, — сказала жінка. — Підійди до мене!
Вона була така дрібна, що Яків присів навпочіпки. Жінка поклала його голову на коліна і почала гладити.
— У Старого, якого я врешті покинула, кривавились руки, коли він бачив когось дуже нещасного. Він не міг нічого з цим вдіяти. Напевно, тому я й пішла, бо вже більше не могла на це дивитись. Ми вийшли зимою і все ще триває зима.
— Хіба Східні Ворота недалеко звідси? — похопився Яків.
І сів у кутку, бо йому здалося, що ще трохи й піде разом з нею. У цій старезній висхлій бабці було щось дивовижно свіже й відчайдушне.
— Не знаю, — відказала стара. — Для одержимих дорога м’яка і коротка. Одне знаю, що йду не лише ради цих двох невинних дітей, а й задля себе. Хочу відчути себе живою і побачити обличчя Того, хто береже нас і забирає звідси.
— Хіба це не Він створив Притулок?
— Тут не треба нікого захищати.
Яків не знав, що відповісти, але знайшов, що спитати:
— А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…
— Такий, як ти. Антоном його звати.
— Антон… А мене — Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?
— Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.
— Чому?
— Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі — це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає.
— Літає?
— Еге ж, літає.
Стара замовкла, обірвавши розмову на найцікавішому місці. Певно, втомилась. Яків розсердився: випитує посеред ночі стареньку жінку. Вона заплющила очі. Голова впала на груди. Яків підкинув ще дров, а тоді став придивлятись до дивних своїх гостей. Хлопця можна зрозуміти: він одержимий і притягує до себе, як магнітом. Але та дівчинка… Пощо забирати дитя з Притулку? Та ще таке бліде, мізерне… Хто буде годувати їх у світі, де люди рідко бувають милосердними? Стануть жебраками?
Він нічого не знав про них, але складалось враження, що вони зустрілись тут, у Притулку, й вирішили триматись разом. Гадають, що їм вистачить сили, аби повернутись туди, де їх скривдили. Старші вже нічого не бояться, але дитина… Навіщо їм дитина?
Стара прокинулась так само раптово, як заснула:
— Далеко до ранку?
— Ви б лягли, поспали…
— Щоб ти знав, я вже багато років не лягаю. Отак передрімаю на стільці — і все. Ти сам відпочинь. Ми тебе розбудимо.
— Може б, ви побули тут день чи два?
— Ні, — відрізала стара, — ми вже близько. Тобі ніколи не хочеться вийти самому, Писарю?
— Навіщо? Я там робив те, що й тут. Брат помер, чи його вбили…
— Деколи краще вмерти, ніж мучитись.
Яків чув не один раз ці слова, і вони його не вражали. Так каже той, хто насправді цінує життя. Йому навіть здалося, що уся ця розмова нагадує книжки, які він колись читав, де за словами ледь прозирала правда. Ця стара надто мудра, щоб розуміти, що Писар Західних Воріт — не велике цабе, а усього лиш господар, котрий пустив їх на нічліг зимової ночі. Він для неї такий самий, як і Писар Східних Воріт, Антон. Вона знає, що від нього нічого не залежить. Якби Яків не почав розмову, то не дізнався б цього. Можна було просто сидіти з поважною міною, вдаючи з себе Харона. Та Харон з нього ніякий: Яків боявся води. Не так води, як того вутлого човника, яким плавав Симеон. По правді кажучи, Яків не був схильним до афектацій й ризику. Він уже раз випав з колиски і не хотів більше повертатись туди, щоб не випасти знову. Таких одержимих він ще не бачив. І знав, що не почує від них справжньої правди, бо вони не зможуть її висловити. Ні стара зі своєю шепелявою мовою, ні дитина з небагатим ще запасом слів, ні хлопець, котрий сам не розуміє, що з ним відбувається.