Ностальгiя

— Ну що, згадали?

— Нічого не розумію, — похитав головою Микола.

Той пирхнув смішком з його наївності і теж покрутив рудою головою, мовляв, от дає, уже припертий до стінки — і ще звивається. А ніби ж грамотний чоловік, діло з книжками має. І слідчий грізно повів рудими бровами.

— А оце що? — тицьнув пальцем у довідку — показував на якусь графу.

Микола придивився і побачив напис дрібними друкованими літерами: житлова площа… А далі від руки, чорнилом: 26 кв. м.

І зрозумів. Цифра була фальшива. Є печать, є підписи, а цифра не та. Мабуть, помилилася паспортистка.

— Все ясно? — спитав слідчий.

— Так. Тільки незрозуміло, чому викликали мене. Помилку зробили в жеку.

Слідчий знову всміхнувся зі святої наївності, але вже стомлено, мляво.

— Це не помилка, — сказав він. — Це підлог.

— Який підлог?

— Стаття, товаришу редактор, стаття. У вас за статті гроші платять, а в нас за ними судять. — Задоволений своєю дотепністю, він усміхнувся вже бадьоріше. — І якщо хтось отримає квартиру за фіктивними документами, то ордер анульовують, ясно? Так що вам краще в усьому зізнатися, ми це потім візьмем до уваги. Не вам пояснювати, що зізнання і каяття пом’якшують кару.

— Мені немає в чому зізнаватися.

— Я був у жеку, там ніхто не давав такої довідки. — Він кинув свій головний козир. — Підписи фіктивні. Ви розумієте? Фік-тив-ні! Чи ви хочете сказати, що цю фільчину грамоту я сам нашкрябав?

— Не знаю, звідки вона взялася, — стояв на своєму Микола.

І раптом щось обірвалося йому всередині: Софія?.. Як, навіщо?.. Дурниця якась.

— Скільки квадратів у її батька?

— Яких квадратів?

— Питаю про площу квартири, — роздратовано пояснив слідчий.

— Не знаю. Бачив, що три манюні кімнатки, а площею не цікавився. Він у «хрущовці» живе, на Сирці.

Софія… Тоді усе робилось галопом, вона поспішала і щось наплутала. Але факт є фактом. Стаття… Суд. Ні, це якийсь чорний сон.

— Хіба не ви відносили довідку?

— Не я… Тобто… не пам’ятаю… це було… давно.

Микола відчув, що від його відповіді залежатиме багато, і розгубився зовсім. Мовчав, хоч знав, що мовчанкою тут не відбудешся. Але що мав казати? Що я тут не винен, викликайте мою дружину, забирайте її від немовляти й допитуйте, судіть її за всіма статтями, а мене не чіпайте, біжіть ще до професора Христича, розпитайте, бо сам він сюди не прийде, та й удома не розбере, хто це прийшов по його душу. Так?

Втім, слідчий, загнавши Миколу в глухий кут, добившись свого, ще раз переконавшись у своїй професійній кмітливості, враз подобрішав.