Заплакана Європа

Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.

Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:

– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.

– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.

Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.

– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.

Вірогідно, охарактеризував стюардес якнайкраще, бо поліціанти перезирнулися й один, закопиливши губу, протягнув: «О-ля-ля!» Група ланцюжком посунула вгору. Першим підіймався поліцейський, за ним – пара Рандо-Петя, потім ще один поліцейський, далі – Людочка з Миколою. Ззаду йшов третій, із грубою червоною текою. Охоронці, озброєні пістолетами у гарних блискучих кобурах. Перший перевірив, чи нема в салоні сторонніх речей і людей.

– Бояться терористів, – посміхнувся Петя.

– Шукають спільників, – додав Рандо й гукнув щось шведу, який саме заглядав під сидіння.

Той глипнув на хлопця, вишкірив зуби в широкій усмішці й пробелькотів відповідь, яка залишилася для українців таємницею.

Біженців провели у самий хвіст літака й усадовили по двоє на останніх рядах. Поліцейські сіли попереду них, щоб у разі непередбачуваних дій депортованих вчасно й оперативно зреагувати.

– Зараз оголосять посадку, – повідомив етнічний грек.

Йому було до вподоби показувати обізнаність і досвідченість. Жужа дивувалася всьому, що він казав. Це підбадьорювало Петю викладати щораз нові карти перед дилетантами у біженських справах.

Під час польоту поліцейські пригощали депортованих солоними горішками, цукерками та напоями, які брали з рук шведських стюардес. Людочку безперестанно мутило й політ минув для неї наче уві сні, хоча добре пам’ятала, що й хвилини не спала. Чула сміх і бубоніння талліннців, які перемовлялися з супроводжувачами. Подеколи Піотрас встигав перекласти зміст розмов російською. Регочучи, повідомив, що шведи фінів величають лосями. Людочка не надто зрозуміла, в чому криється гумор.