Смерть — діло самотнє

Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена — Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, — що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.

Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.

— Боже милий, — прошепотів він.

— Ви прочитали написи на стіні?

— Всі до одного. — Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. — «Він знов стоїть за дверима». Хто тут стояв? — Він обернувся й зміряв мене поглядом. — Ви?

— Ви ж знаєте, що ні, — відказав я, трохи позадкувавши.

— Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.

— Ви цього не зробите, — нервово промовив я. — І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.

Крамлі озирнувся на німотну кімнату.

— Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?

— Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.

— Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.

— Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?

— Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.

— Тоді, — мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, — решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.

Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.

Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.

А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.

І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.

Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.

— Я виходжу з цього діла, — мовив він.

Я мовчки чекав.

— «Хірохіто сходить на трон», — проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.

— І Аддіс-Абеба? — спитав я.

— Невже це справді було аж так давно?

— Тепер ви бачили все, — сказав я. — То якого дійшли висновку?

— А якого висновку я мав дійти?

— Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?