Слідами змови
- Автор: Триз Джефри
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури УРСР
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Слідами змови». Краткое содержание книги:
Серед героїв повісті є історичні особи — великий англійський драматург Вільям Шекспір, театральний діяч і актор Річард Бербедж, філософ Френсіс Бекон та інші.
Повість написав сучасний англійський письменник Джефрі Тріз.
— Гаразд, я тобі дещо розповім, — раптом мовила вона. — Але обіцяй, що більше ні про що не допитуватимешся.
— Обіцяю.
— Я втекла з дому через те, що… Бо мала на те важливі підстави. Пригадуєш ту ніч, коли ви розташувалися табором між Пенрітом та Кендалом і розпалили вогнище? Тоді я вперше тебе побачила. Я ховалася в папороті. Того самого вечора, коли запала темрява, я втекла була з дому. Зранку ви поїхали далі, а я пішла слідом. Я бачила, як мій опікун зупинив валку і обшукав фургон.
— Твій опікун? — перепитав я.
— Атож. Я не маю ні батька, ні матері. Ні п'ятьох сестер, — додала вона сміючись. — Мені довелося їх вигадати, щоб пояснити, чому я вмію робити реверанси та багато чого іншого.
Я всміхнувся. Більше я ніколи не заздритиму Кіт. Тепер зрозуміло, чому вона так майстерно грає жінок!
Я бачив, що більше вона нічого не розповість. Запала ніч, і вікна в будинках гасли одне за одним. Отож ми повернулися в заїзд, переговорили з містером та місіс Десмонд, які зацікавлено, але ні про що не розпитуючи, дивилися на наші подряпані обличчя, і полізли в фургон, де вже спала решта хлопців.
Вранці ми попрощалися з іншими акторами. Сумно було розлучатися з друзями, хоч ми й домовилися зустрітися за кілька днів у Лондоні. Нічого не вдієш — ми вже перестали існувати як трупа. З славетного лондонського театру містера Десмонда ми перетворилися на розмаїтий натовп людей, переважно обшарпаних і жалюгідних.
Та я був молодий і тішився думкою, що побачу Лондон раніше, ніж сподіваюся, тому я не брав усе це так близько до серця, як люди, старші за мене. В бадьорому настрої я весело скочив на коня позаду Десмонда, і ми поскакали через міст по дорозі в Генлі.
Ранок був погожий. Дощ нарешті ущух, і весь світ стояв умитий і до блиску вилощений сонцем.
Я пригадую, що ми їхали через Дорчестер, повз гарне абатство, і я дивився на високі Чілтернські горби, вкриті червоним золотом букових гаїв, що здіймалися між зеленими лугами на тлі жовтавого неба. Ми спинилися в Генлі випити елю, і тут мені здалося, що Десмонди позирають на мене якось чудно. Кіт теж кинула на мене злостивий погляд.
— Дурень! — прошепотіла вона хрипким од гніву голосом, вибравши хвилину, коли нікого не було поблизу.
— Що сталося?
— У тебе чудові манери, — сказала вона з глибокою зневагою. — Ти увесь ранок розмовляєш зі мною так, наче я придворна дама! Ледве було не допоміг мені сісти на коня. Добре, що я вчасно уникнула твоїх послуг. Десмонди вважають, що ти збожеволів.
— Але ж…
— Забудь, що я дівчина. Стався до мене так, як і досі ставився, не роби мені послуг. Поводься зі мною грубо, горлай на мене, роби що хоч, але, ради бога, не псуй мені гру.
Адже ти знаєш, що я долаю труднощі не згірш за хлопця.
Кіт казала правду. Вона дійсно ніколи не скаржилася і під час переходів не поступалася найвитривалішим чоловікам. А ходити нам доводилося чимало, бо хоч люди називали нашу трупу «театром на колесах», ми часто чесали піхотою п'ятнадцять-двадцять миль, лише вряди-годи сідаючи у повіз. Потім я довідався, що вона зростала без догляду, плавала, їздила верхи й лазила по горах, тому-то їй так легко було прикидатися хлопчаком.
Після Генлі я почав поводитися краще, тобто змінив на гірше свої манери, і, гецаючи в сідлах за спинами в Десмондів, ми шпетили одне одного, як і колись. Нам не довелося милуватися навколишньою місцевістю, бо містер та місіс, Десмонд мали нівроку широченькі спини, що застували увесь білий світ.
Та ми щиро тішилися чудовим осіннім днем. Я почував себе щасливим, бо тінь сера Філіпа зникла сперед моїх очей, і хоч які злигодні чигали на мене в Лондоні, я покладався на заступництво дужого актора, що їхав зо мною на коні. Містер Десмонд сам був у гарному гуморі і виспівував басом пісню за піснею під одноманітний цокіт кінських копит. Нікому з нас не спадало на думку, що на цій мирній лондонській дорозі з нами може статися щось лихе.
Незабаром ми підскакали до річки. По вузькому мосту саме не можна було ні пройти, ні проїхати, бо дві валки пакових коней ніяк не могли розминутися; купці лаяли один одного, не бажаючи дати дорогу. На березі збилися в купу хури фермерів, вершники, там же стояла коляска якоїсь вельможної леді, що поспішала до королівського двору. Кілька хвилин ми чекали в кінці довгої черги, а тоді Десмонд нетерпляче промовив:
— Нам доведеться тупцятися на місці цілісінький день. Краще було б пливти баржею.