Твори у дванадцяти томах. Том третій
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том третій». Краткое содержание книги:
Щоб скінчити з цією пригодою, мушу ще переповісти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанії. Я саме перемивав посуд, коли він почав:
— Щось у вас після обіду кислий вигляд. У чому річ?
Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, — йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:
— Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.
Він засміявся.
— Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші — ні.
— Ні, це зовсім не те, — заперечив я.
— Якраз те, — сказав він. — На землі так само повно Жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших — друге. Ото й уся причина.
— Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? — запитав я.
— Варте? Чого варте? — він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. — Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?
— Я, — відповів я.
— Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?
Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, з ким я стикався, то я знаходив 8 ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном — я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала 8 пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого грунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя — святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя — цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.
— Ми розмовляли про це вчора, — почав він. — Я сказав, що життя — це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя — то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя — найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа — марнотратниця. Взяти хоча б рибу 8 мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.
— Ви читали Дарвіна, — зауважив я. — Але не так зрозуміли, коли гадаєте, що боротьба за існування дозволяє вам свавільно нищити чуже життя.
Він знизав плечима:
— Певно, ви маєте на увазі тільки людське життя, бо м'ясо тварин, птиць і риб ви нищите так само, як і я та інші люди. Але ж людське життя нічим не різниться від якого іншого, дарма що вам видається, ніби така різниця є.
Тож чого я маю берегти це життя, коли воно таке дешеве й нічого не варте? Для матросів не вистачає кораблів у морі, для робітників не вистачає фабрик та машин. Ви, що живете на суходолі, ви ж знаєте, що околиці міста залюднені злидарями, які вмирають з голоду, не маючи шматка хліба або м'яса (тобто зруйнованого іншого життя), яких косять пошесті і яких однаково там залишається ще багато, і ви не знаєте, що з ними робити. А чи бачили ви коли-небудь, як лондонські докери б'ються між собою, мов звірі, щоб дістати роботу? Він рушив до трапа, але обернувся і сказав ще:
— Знаєте, життя само визначає свою вартість, і це єдина його вартість. І, звісна річ, воно не може бути само до себе об'єктивне, вода перегинає на свою користь. Ось хоча б цей хлопець, що був там, нагорі. Він тримався за життя, наче то справді не знати яка цінність, скарб, дорожчий від діамантів та рубінів. Але для кого воно є цінністю? Для вас? Ні. Для мене? Зовсім ні. Для нього? Так. Однак я не приймаю цієї оцінки, він занадто переоцінює себе. Величезний запас життя прагне ще народитися. Якби він упав і розплескав свій мозок по палубі, мов той мед із щільників, світ би на цьому нічого не втратив. Для світу він не становить жодної цінності. Занадто багато ненароджених життів пориваються у світ. Тільки для самого себе він чогось вартий, але навіть ця вартість — фікція, бо, померши, він уже не зміг би усвідомлювати, що втратив себе. Він тільки сам-один уважає себе коштовнішим за діаманти та рубіни. А ті діаманти та рубіни загинуть, розсиплються по палубі; їх змиють цеберкою морської води, і він навіть не знатиме, що діамантів та рубінів уже немає. Він не втратив би нічого, бо, втративши самого себе, він разом з тим утратив би й свідомість утрати. Хіба ж не так? Що ви можете на це сказати?