Зневажаючи закон

Він побачив над собою худорляве вусате обпалене сонцем обличчя командира. Йому він і поскаржився:

— Не за таку Польщу я бився! І не за таких…

Полковник дивився на нього спокійно й уважно. Чому він мовчав?

Дівчина з білявим волоссям і блідим обличчям, залитим сльозами, стала навколішки біля чоловіка, який лежав у підворітті. Вона стягла з себе светр, згорнула і підклала йому під голову.

— Забрудниш у кров, — зауважила котрась жінка. — Вовняне важко відіпрати.

Дівчина знизала плечима. Хлопець непорушно застиг над сивим чоловіком, дивлячись, як загострюються риси його обличчя. Хлопець уперше в житті віч-на-віч зустрівсь із смертю.

— Треба щось зробити, — буркнув він, озирнувся довкола, та побачив лише злі, зацікавлені або й просто байдужі очі. Юнака охопив гнів на всіх цих людей, і водночас він відчув власне безсилля. Дівчина простягла руку й погладила старого по обличчю.

… Полковник поклав йому руку на чоло, й досі не озиваючись.

— Ну скажи, чому так? — поскаржився він полковникові. — Чому від рук своїх?..

Тоді той відповів:

— Не ти перший. Але як ти гадаєш — чи був сенс у тому, що ти зробив?

— Але ж я мусив! — твердо відповів він. І повторив з притиском: — Мусив! А втім, я ж чув твій наказ… чи, може, це мені лише здалося? Та мені вже час. Досить, я своє відпрацював. Мені сімдесят один рік.

Командир усміхнувся. Його холодна долоня гамувала біль.

— Тоді йди зі мною, Сміливий. Підемо знов у ліс. Як тоді.

Підрозділ затримався, чекаючи на них. Звідкись долинула пісня: « Ми із спалених сіл… » [2]

Хтось збіг сходами, постояв мить і підійшов ближче.

— Пропустіть, будь ласка, — сказав він, відстороняючи дівчину. — Я лікар. — Він спробував намацати пульс, підняв у лежачого повіки, приклад вухо до серця, потім підвівся і похитав головою.

— Помер? — спитав хлопець.

— Помер, — відповів лікар. — Що сталося?

Він обвів поглядом присутніх. Ніхто не відповідав. Лікар здивовано подивився на сквер, на натовп, на палаючу «нису». Здалеку почулося виття сирен і гуркіт двигунів.

— Ходу, хлопці! — заволав хтось у натовпі. — Міліція їде!

Сквер завирував, кільканадцятеро чоловік шаснуло в брами та завулки, але багато лишилося. Видовисько ще не дійшло кінця; зрештою, все могло розпочатися знову. Машини зупинилися, за ними під'їхала карета «швидкої допомоги». Вийшов лікар у білому халаті, почав про щось розпитувати людей. Вони знизували плечима, дивились на нього з відвертою байдужістю.

Троє міліціонерів продиралися крізь натовп, що дуже неохоче розступався. Четверо інших спробували обійти сквер і дістатися в центр натовпу ззаду, де було рідше людей. Перекинувшись кількома словами, лікар і санітари підхопили ноші й попрямували до середини скверу, прокладаючи собі дорогу ліктями. Водій карети лишився сам. Він злякано роззирався, помітив спалену «нису» й зблід. Потім схилився, видобув розвідний ключ, досить важкий. І поклав його на коліна, не зводячи погляду з найближчих.