Чорнильне серце

Зітхнувши, Елінор рвучко згорнула каталог, кинула його на килим і спустила з ліжка ноги. На подив Меґі, тітка була в довгій, квітчастій нічній сорочці. У ній вона здавалася молодшою — майже дівчинкою, що якось уранці прокинулася зі зморшками на обличчі.

— Сподіваюся, хоч ти не станеш такою схибленою, як оце я! — бурмотіла Елінор, натягуючи на босі ноги грубі шкарпетки. — Твоєму батькові ніколи не приходили в голову божевільні ідеї, та й матері теж. Навпаки, ще однієї людини з таким тверезим глуздом, як у неї, я зроду не бачила. А ось мій батько був схиблений на книжках не менше, ніж я. Більше половини моїх книжок мені дісталися від нього. А що він з них мав? Чи врятували вони його від смерті? Навпаки, грець ударив бідолашного саме на книжковому аукціоні. Хіба не смішно?

Меґі розуміла, що треба щось відповісти, але не могла сказати й слова.

— Моя мати? — натомість промовила вона. — А ви її добре знали?

Елінор пирхнула, так мовби дівчинка поставила їй якесь дивне запитання.

— Ну звісно, знала. Твій батько познайомився з нею тут. Хіба він тобі не казав?

— Він розповідає про неї небагато, — похитала головою Меґі.

— То, може, так воно й краще. Навіщо ятрити давні рани? А ти її, либонь, і не пам’ятаєш. Отой знак на дверях бібліотеки намалювала вона. А тепер гайда, а то ще проґавиш свою виставу.

Меґі рушила за тіткою довгим неосвітленим коридором. На хвилю в неї зринуло таке дивне відчуття, немовби зараз із одних із цих численних дверей вийде мати й усміхнеться до неї. У всьому величезному будинку не горіла, по суті, жодна лампочка, і в темряві Меґі кілька разів наштовхувалася колінами на стілець чи столик.

— А чому тут так темно? — спитала нарешті вона, коли у вестибюлі Елінор заходилася намацувати на стіні вимикача.

— Тому що я витрачу гроші ліпше на книжки, ніж на зайву електрику! — відповіла тітка й так люто глипнула на лампочку під стелею, ніби хотіла дорікнути їй: «А ти, дурепо, могла б світити й трохи ощадніше!» Потім потяглася рукою до якоїсь залізної скриньки, схованої за важкою запиленою портьєрою на стіні біля дверей. — Сподіваюся, ти в себе вимкнула світло, коли йшла до мене? — запитала вона, відчиняючи скриньку.

— Звичайно, — відповіла Меґі, хоч це було й не так.

— Відвернися! — наказала Елінор, наморщивши лоба й збираючись відімкнути сигналізацію. — Господи, тут стільки кнопок! Сподіваюсь, я не переплутала їх знов. Даси мені знати, коли скінчиться ваша вистава. І не здумай скористатися нагодою прошмигнути до бібліотеки й схопити яку-небудь книжку! Не забувай: я тут недалечко, а слух у мене кращий, ніж у кажана.

Меґі прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Тітка відчинила їй вхідні двері. Не зронивши ні слова, Меґі вислизнула повз неї надвір. Стояла тепла ніч, сповнена стрекотання цикад і ще якихось незнайомих звуків.

— А з моєю мамою ти теж завжди була така привітна? — поцікавилась Меґі, коли тітка вже хотіла було причинити двері.