Господиня

Незрозуміло… Якесь безглуздя. Але я знала, що для Мелані це важливо. Знала від самого початку. Це таємниця, яку вона захищала запекліше за інші, нарівні з хлопчиком, її братом, про існування якого я навіть не здогадувалася до минулої ночі, коли мені наснився сон. Що ж її зламало? Що змусило поступитися? Може, що сильнішим ставав її голос у моїй голові, то важче їй було охороняти свої таємниці?

Може, вона скоро й зовсім відступиться, і тоді я побачу, що означають ці дивні орієнтири. Я була певна, що вони мають якесь значення. Що вони кудись ведуть.

І поки відгомін сміху шукачки висів у повітрі, я раптом зрозуміла, чому вони такі важливі.

Звісно! По них можна повернутися до Джареда. До них обох — Джареда і Джеймі. Куди ж іще? Яке інше місце могло так багато важити для моєї господині? Лише не повернутися, а дістатися, бо ніхто з них ще ніколи не користався цими орієнтирами. Лініями, такими ж незрозумілими для Мелані, як і для мене, хіба що…

Стіна опустилась із запізненням, тому що Мелані приділяла шукачці більше уваги, ніж я. Мелані затріпотіла у моїй голові, і тільки тоді я почула, як наблизилася шукачка.

Вона зітхнула.

— Зважаючи на вашу біографію, я очікувала від вас більшого.

— Шкода, що ви самі не можете виконати це завдання. Упевнена, що розкусити бунтівну носительку було б для вас дитячою забавкою, — сказала я рівним безбарвним голосом, не обертаючи до неї голови.

Вона гмикнула.

— У нас із першими хвилями окупації і без бунтівних носіїв проблем вистачало.

— Знаю. Сама брала участь у кількох заселеннях.

Шукачка пирхнула.

— І довго ви приборкували водорості? Напевно, довелося за ними побігати?

Мій голос залишався спокійним.

— На Південному полюсі все пройшло нормально, а от на Північному якраз усе навпаки. Через грубу помилку ми втратили весь ліс, — у моїх словах відбилася гіркота спогадів. — Тисячі живих істот відмовилися прийняти нас, натомість вирішили заснути навічно: стулили листя і померли з голоду без сонячного світла.

«Молодці», — прошепотіла Мелані, коментуючи трагедію, що спливла в моїй пам’яті. В її думці не було сарказму, лише схвалення.

«Така утрата!» — я показала їй отой біль спогадів, що обрушився на нас із сестрами, оте відчуття, мов помирає свідомість.

«І так, і так смерть. Як не поглянь».

Але тут заговорила шукачка, і я спробувала зосередитися лише на одній розмові.

— Так, — сконфужено мовила вона. — Не пощастило.

— Інколи не варто так тиснути. Дехто занадто захоплюється.

Вона нічого не відповіла, але відступила на кілька кроків. Усі знали, що у тому масовому самогубстві винні шукачі, які недооцінили можливості не здатних до втечі істот. Шукачі повелися легковажно, почавши заселення ще до того, як була проведена повномасштабна асиміляція. А коли зрозуміли, що саме задумали водорості, було запізно. Чергова партія сплячих душ була ще надто далеко, і коли прибула на місце, Північного лісу вже не існувало.