Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
— Усі ці дірочки Тенґер спеціально зробив для вовків, інакше як би вони могли учуяти, де під цим глибоким снігом поховане падло.
Чень Чжень посміхнувшись кивнув головою.
Цятки й трав’яні стебельця означали безпечний шлях, однак ще через двадцять кроків вони зникли, відбитки ж козячих копит і вовчих лап було видно дуже чітко. Дебелі монгольські коні з хрускотом проламували тверду снігову кірку в три пальці завтовшки й глибоко провалювалися під сніговий покрив, однак крок за кроком наближалися до снігового озера — до найближчої купи решток дзеренів.
Коли коні вже не могли просуватися вперед, люди вимушені були спішитися й відразу потрапили в глибокий сніг. Їм довелося докласти зусиль, щоб натоптати таку собі платформу, на яку вони могли принаймні повернутися. Під ногами в Ченя валявся обгризений дзерен, а трохи далі на снігу був розкиданий замерзлий вміст його шлунка. На цьому місці вовки впіймали й з’їли близько сорока кіз, однак далі цього місця не пішли.
Піднявши голову і подивившись удалечінь, Чень Чжень побачив таку трагічну картину, якої ніколи не бачив раніше: на відстані ста метрів звідси на засніжених схилах або трохи далі по «озеру» стояли, тремтячи, вісім чи дев’ять живих кіз, оточені сніговою ямою, яка поховала їхніх братів; тварини були так налякані, що боялися ступити ще хоч крок, хоча той невеличкий острівець снігової кірки, який їх тримав, міг щомиті провалитися. Ще декілька дзеренів устромилися своїми тонкими ногами в сніг, і їх тіло підперла знизу снігова кірка, підтримуючи на поверхні. Вони були ще живі, але не могли рухатися. Ці вільні степові істоти, створені для бігу, сьогодні раптом замерзали голодні, не в змозі зрушити ані на крок і вимушені терпіти жорстокі випробування смерті. Але найбільш жахали декілька козячих голів, що стирчали з-під снігу, хоча тіла й шиї тварин уже потонули в ньому. Можливо, під ноги цим тваринам під товщею снігу трапився маленький пагорбок або вони сперлися на трупи своїх товаришів, тому могли тримати голову над снігом. Ченю здавалося, що він бачить у бінокль, як ці кози розкрили пащі й кличуть на допомогу, однак звук у них не виходив. Можливо, вони вже замерзли на смерть або задихнулися, ставши пам’ятниками останньої миті життя.
Снігова кірка на поверхні «озера» й схилу виблискувала, ніби білий лід, однак була підступною й безсердечною, чим, зрештою, її наділив Тенґер на благо степовим вовкам і степовикам — адже вона була таємною й холодною зброєю для охорони степу, що мала найпотужнішу вбивчу силу. Снігова кірка, що утворювалась узимку в горах Орхонського степу, була спільним шедевром від степових завірюх і сонячного проміння. Коли завірюхи, одна за одною, видували легенькі сніжинки, ніби полову під час віяння, більш важкі сніжинки, що встигли злипнутись у снігові «зернини», розміром із дробинки, залишалися. Ці зернини лягали на пухнасту снігову поверхню і вкривали її зверху твердим шаром. Удень, коли сонце припікало й не було вітру, снігова поверхня трохи підтавала, однак під вечір, коли задував холодний вітер, вона знову підмерзала, тож після кількох завірюх на сніговій поверхні утворювалась кірка в три пальці завтовшки, в якій сніг вмерзав у лід, і яка була міцніша за сніг, але крихкіша за лід, рівна й гладенька, хоча й неоднакова за товщиною. Де шар був найтовщим, вона могла витримати людину, однак здебільшого була недостатньо міцною для кроків гострокопитних дзеренів.
Найближча до людей картина була ще жахливішою: усі дзерени, яких вовки могли дістати з-під снігу, були вириті з снігових ям і витягнуті на поверхню. Уздовж краю глибокої западини тягнувся сніговий рівчак — слід, який проклали вовки, коли тягли своїх «полонених». Цей рівчак завершувався місцем бійні й дикого бенкету. Вовки були марнотратниками — з’їли лише нутрощі й гарніше м’ясо, а рештки залишили розкиданими по снігу. Очевидно, зграя почуяла людей і собак, що наближалися сюди, тож щойно полишила це місце — ще сніг курів за їхніми лапами, а политі вовчою сечею місця ще не встигли замерзнути.
Вовки монгольського степу — майстри польових битв на снігу, вони знають міру війні. Дзеренів, які забігли далі вглиб — чи виднілися вони на поверхні, чи потонули в снігу, — вовки полишили, навіть слідів спроб зайти далі не було. Витягнутих ними з-під снігу баранів було достатньо, щоб нагодувати декілька вовчих зграй, а тих дзеренів, які залишилися в снігу, вовки хотіли зберегти свіжомороженими до весни, коли розтане сніг. Тож ця широченна снігова западина з її сніжним озером була природним холодильником, де вовки взимку зберігали їжу. Старий Біліґ казав, що в Орхонському степу у вовків скрізь є крижані або снігові «льохи», цей же — найбільший з-поміж них. Знайшовши такі крижані льохи, вовки часто складують там м’ясо, щоб забезпечити собі запас на голодну весну. Ці м’ясисті й жирненькі замерзлі дзерени — порятунок худим і голодним вовкам, яким удалося перетерпіти чергову зиму; вони — навіть більш ласий шматок їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся: