Жінка у вікні

Я проводжу рукою по своїх ногах і талії, наче демонструю приз на якійсь телегрі. А ще ви можете виграти це занедбане тридцятивосьмирічне тіло!

— Виглядала й краще. — А тоді, не даючи йому мене виправити, додаю. — Я знаю, що це не фітнес-програма.

Він усе одно мене виправляє.

— Це не лише фітнес-програма.

— Та я знаю.

— То все йде добре?

— Я зцілена. Цілком здорова. — Він спокійно мене розглядає. — Справді. Із хребтом усе добре, ребра не зламані. Я більше не кульгаю.

— Так, я помітив.

— Але мені треба трохи займатися. І мені подобається Біна.

— Вона стала тобі другом.

— Можна й так сказати, — визнаю я. — Другом, якому я плачу´.

— Тепер вона приходить щосереди, правильно?

— Зазвичай.

— Гарно, — каже він так, ніби середа — це особливо сприятливий день для занять аеробікою. Він ніколи не бачився з Біною. Не можу уявити їх разом; вони наче з різних вимірів.

Час завершувати. Мені не потрібно дивитися на годинник, що згорбився на полиці над каміном, як і докторові Філдінґу, — після років практики ми обоє з точністю ледь не до секунди можемо відрахувати п’ятдесят хвилин.

— Я хочу, щоб ти продовжила приймати бета-блокатори тими ж дозами, — каже він. — Ти приймаєш півтора грами тофранілу[123]. Підвищимо дозу до двох із половиною. — Супиться. — Це пов’язано з тим, що ми сьогодні обговорювали. Мало б допомогти з настроєм.

— В мене й без того все пливе, — нагадую йому.

— Пливе?

— Чи туманиться, мабуть. Чи те, й те.

— В очах, маєш на увазі?

— Ні, не в цьому справа. Це як… — Ми вже це обговорювали, невже він не пам’ятає? Чи не обговорювали? Пливе. Туманиться. Мені справді варто випити. — Інколи в мене ніби надто багато думок на раз, докторе. Ніби у мене в мозку переповнене чотирисмугове перехрестя, яке кожен намагається проїхати одразу. — Я дещо знервовано хихикаю.

Доктор Філдінґ насуплює брови, тоді зітхає.

— Що ж, це не точна наука. Сама знаєш.

— Так. Знаю.

— Ти приймаєш чималу кількість різних медикаментів. Ми врегулюємо їх одне за одним, доки не дійдемо до правильного дозування.

Я киваю. Розумію, що це означає. Він думає, що справи погіршуються. Мені здавлює груди.

— Спробуй перейти на два з половиною грами, тоді й побачимо. Якщо будуть проблеми, ми пошукаємо щось, щоб допомогти тобі сконцентруватися.

— Якийсь ноотроп?[124] — Аддерал. Скільки разів батьки запитували мене, чи допоможе аддерал їхнім дітям, скільки разів я різко відмовляла їх від цієї ідеї, а тепер сама цього хочу. Plús ça change[125].

— Обговоримо це при нагоді, — відповідає він.

Доктор Філдінґ ручкою крає блокнот із рецептами, відриває верхній аркуш і передає мені. Той тремтить у його руці. Есенціальний тремор[126] чи низький рівень цукру в крові? Сподіваюся, що не йдеться про перші ознаки хвороби Паркінсона. Та й запитати не маю права. Я беру аркуш.

— Дякую, — кажу, поки він стоїть і поправляє свою краватку. — Використовуватиму з розумом.