Вакансія для диктатора
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-350-0
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Вакансія для диктатора». Краткое содержание книги:
Хто цей герой, чому йому допомагає колишній охоронець покійного, чи вдасться їм досягти мети? Найбільше хобі Автора — історія, тому він інколи передбачає реальні події. Не виключено, що й події, описані у цьому романі, не така вже й вигадка?
Розшукувані злочинці, крім скоєних тяжких злочинів, підозрюються в участі у замаху на президента країни Романа Романовича Погодіна. Вони можуть перебувати в парі або поодинці. За достовірну інформацію про місце перебування кожного зі злочинців, яка допоможе здійснити затримання, крайове управління внутрішніх справ гарантує виплату премії в розмірі одного мільйона карбованців.
На кухні впала мертва тиша. Першим отямився Юрій:
— Ольго, ти ж знаєш, де я працюю? Ти ж знаєш, що вчора сталося на механічному заводі? Так треба для піймання вбивці.
— Гаразд, я зрозуміла, — блякло погодилася вона, не підводячи очей від кухля з чаєм.
А в телевізорі тим часом розповідали, що сьогодні тіло президента спецрейсом доправлять із Верхоярська до столиці. Потім повідомили новини з усіх столиць світу, звідки надходили до уряду співчуття у зв’язку із трагічною загибеллю президента. Чаювання якось само зійшло нанівець, жінка мовчки прибрала зі столу, помила посуд, для чогось змінила абсолютно чисту скатертину на нову, а потім раптом сказала Юрію:
— Ти знаєш, я збиралася прийняти душ перед тим, як ви прийшли, так я, мабуть, його таки прийму.
— Як я можу заперечувати: ти ж вдома, — знизав плечима він.
Жінка пройшла до кімнати по чистий рушник, потім зачинилася у ванній кімнаті і незабаром там зашуміла вода.
— Щось мені неспокійно, — чомусь пошепки сказав Юрієві «Ільїн».
— Чого? — здивувався той.
— Я просто фізично відчуваю небезпеку, — прошепотів літній компаньйон.
— Від кого?
— Від неї, — «Віктор Іванович» кивнув на ванну кімнату. — З якого це дива вона ні сіло ні впало вирішила йти в душ серед білого дня? Чи не тому, що вона не може вийти з хати, не викликаючи підозр, а в неї раптом винкла нагальна потреба кудись зателефонувати? Подивись-но, де її мобілка?
В Ольги, як і в багатьох у наш час, досі ще стояв стаціонарний телефон. Для чого нам їх так берегти в епоху мобільного зв’язку, ми, певно, й самі не знаємо. Мабуть, тому не наважуємось відключити, що в минулі часи вони вкрай непросто нам давалися? Інше пояснення знайти важко.
Юрій підійшов до хатнього апарата, зняв слухавку і з пам’яті набрав номер:
— Зайнято... — здивовано прошепотів він. Навшпиньках підійшов до ванної кімнати й приклав вухо до дверей. Послухавши секунд із десять, він кинувся до «Ільїна»: — Треба негайно йти звідси. Вона нас здала.
Потім приніс із туалету швабру й підпер нею двері до ванної, знайшов у кишені Ольжиного пальта ключі від квартири й кинув «Ільїну»:
— Ходімо!
Вони забрали всі свої речі, наплічник, Кондрашов прихопив принесений чималий пакет, закрив двері ззовні на обидва замки, вкинув ключі до сміттєпроводу і зупинив «Віктора Івановича», котрий вже рушив сходами вниз:
— Не туди. Нагору. Пройдемо через горище й вийдемо з іншого під’їзду.
Коли ж вони вибралися на піддашшя, Юрій наказав:
— Кидайте тут вудки та решту лахів і скидайте до біса цей балахон, — показав на рибальський брезентовий плащ. Поки напарник виконував, він витяг з пакету простору чорну рясу й камилавку та звелів:
— Вдягайтеся.
Поки той вбирався, сам він просто таки за мить облачився у чорний стихар та скуфію. Потім досить вправно приліпив компаньйонові накладну козлячу борідку й вислі вуса — благо тепер є такий реквізит, що приклеюється сам, собі ж прилаштував шкіперську бороду й охайні підстрижені вусики.
— Звідки це все? — спитав приголомшений «Ільїн».
— Тут же в місті завод низьковольтних автоматів був, а при ньому клуб, а в клубі — народний театр.
А директором у клубі — мій дружбан ще з дитсадка. Як після армії закінчив культпросвітучилище, так і керував цим клубом. А коли завод збанкрутував, а клуб місто забрало, то й театр прикрили, а реквізит залишився. Тепер оце знадобився...
— А не спалить нас той кореш? — із сумнівом запитав «Ільїн».
— Ще годину тому, як брав цей маскарад, я би сказав: «Ні за що!» Тепер, після Ольги... Навіть не знаю. Я оце думав, як їхали на човні: якщо все добре закінчиться, одружуся з нею.