Асистент

Джої помовчав.

— Е-е-е, ну, взагалі-то ні. Якось руки не доходять подати заявку. Я просто допомагаю містеру Вітні.

— Чому б не подати заявку? Це крок уперед у кар’єрі, хіба ні?

— Моя робота подобається мені такою, як є.

Він знову зосередився на місіс Обер. Її обличчя тепер укривав рожевий рум’янець. Джої взяв маленьку щіточку і став розподіляти коричневу фарбу по сивих волосинах брів. Його пальці рухалися обережно, майже пестливо. Більшість чоловіків такого віку з ентузіазмом кидалися у вир життя, а Джої Валентайн вирішив проводити дні в товаристві мертвих. Він дбайливо збирав тіла по лікарнях і будинках для літніх людей. Привозив до цієї чистої світлої зали. Обмивав і обтирав їх. Застосовував шампуні, креми й пудри, щоб створити ілюзію, що покійники живі.

— Гарно, — прошепотів він, розтушовуючи рум’яна по щоках місіс Обер, — дуже гарно. Ти будеш прекрасна…

— Отже, ви тут працюєте вже сім років? — запитав Корсак.

— Я ж вам щойно сказав.

— І так і не завдали собі клопоту отримати якісь… документи на підтвердження кваліфікації?

— Чому ви знову про це запитуєте?

— Річ у тім, що ви не отримали б ліцензію і знаєте про це, правда?

Джої мовчки закляк на місці — він саме мав узяти помаду.

— Старий містер Вітні знає про ваше кримінальне минуле? — запитав Корсак.

Джої нарешті підвів голову.

— Ви ж йому не казали?

— Може, варто було. Зважаючи на те, що ви до смерті налякали ту бідну дівчину.

— Мені було всього вісімнадцять. Я помилився…

— Помилилися? Що, не в те вікно зазирнули? Не за тією дівчиною підглядали?

— Ми разом до школи ходили! Ми були знайомі!

— Отже, ви зазираєте у вікно лише до знайомих? А що ще ви робили такого, на чому вас не ловили?

— Кажу вам, це була помилка!

— Ви прокрадаєтеся до чужих будинків? Заходите до спалень? Може, цупите якусь дрібничку — гарненький бюстгальтер чи трусики?

— Господи.

Джої впустив помаду на підлогу і тепер дивився на неї. Вигляд він мав такий, наче його от-от знудить.

— Знаєте, підглядачі не схильні зупиняться на цьому, — безжально вів далі Корсак. — Вони роблять інші погані речі.

Джої підійшов до магнітофона і вимкнув музику. Запала тиша. Він стояв спиною до поліцейських і дивився у вікно на кладовище через дорогу.

— Ви намагаєтеся зламати мені життя, — сказав він.

— Ні, Джої. Ми просто намагаємося говорити відверто.

— Містер Вітні не знає.

— Він не повинен знати.

— Бо що буде?

— Де ви були в неділю ввечері?

— Удома.

— Самі?

— Слухайте, я розумію, про що йдеться, — зітхнув Джої. — Знаю, до чого ви хилите. Але я вам уже сказав, що ледве був знайомий із місіс Їґер. Я просто подбав про її матір. І знаєте — добре подбав. Усі потім казали мені, що вона була як жива.

— Ви не проти, якщо ми зазирнемо до вашої машини?

— Навіщо?