Найкраще в мені [UK]

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

— Дивно, — нарешті сказав Довсон.

— Що саме?

— Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок — карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

— І що це значить?

— Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

— Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником. Вона змахнула волосся з чола й додала:

— Усе одно маю з ним бачитися завтра.

— З юристом?

— Ага, — кивнула вона. — Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.

Довсон закрив капот і поцікавився:

— А звати його, часом, не Морґаном Теннером?

— А ви знайомі? — сполошилася вона.

— Та я також маю з ним завтра зустріч.

— О котрій?

— Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.

Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:

— Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.

— Ні.

З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.

— Скільки ж часу минуло, — порушив він тишу першим.

— Чимало.

— У мене до тебе тисяча питань! Вона здивовано звела брови:

— Лише тисяча?

Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.

— У мене теж купа питань, — продовжила вона, — але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.

— Знаю, — сказав Довсон. — Помітив обручку.

Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.

— То як давно ти заміжня?

— Наступного місяця буде двадцять років.