Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Усі ми трошки нагадуємо Рея. Зосереджуємося на даних, що підтверджують наші страхи чи живлять надії. Пам’ятаємо те, що нас уразило, та ігноруємо менш драматичні події. А сперечаючись чи питаючи поради фахівця, більшості з нас складно відмежуватися від власних спогадів, хай як ірраціонально не було б на них зосереджуватися.

Певною мірою ця проблема стосується не інтелекту, а освіти. Люди просто не розуміють числа, ризики чи ймовірність, і мало що може зробити розмову між фахівцями та обивателями настільки дратівливою, як оця «нечисельність», як назвав її математик Джон Аллен Паулос за аналогією з неписьменністю. Людям, які думають, що літати небезпечно, ніколи не буде достатньо вдалих приземлень, щоб позбутися страху катастрофи. «Якщо показати ці величезні цифри, з яких відповідно витікає невелика ймовірність катастрофи, — писав Паулос у 2011 році, — математично неграмотні люди неминуче скажуть нелогічне “Так, але що, коли це будеш саме ти?” і потім ще киватимуть із розумним виглядом, наче щойно знищили ваш аргумент із глибоким знанням теми».[17]

Що тільки люди не придумають, наводячи оцей аргумент про «але що, коли саме я й буду цим нещасним випадком?». У 1970-х я поїхав до дядька в село в Греції. Він був сильним, спортивним чоловіком, але страшенно боявся літати, і саме це заважало йому поїхати в Лондон на лікування серйозної хвороби. Мій батько намагався його переконати фаталістичними словами, що кожному свій час полишити цю землю і його час іще не настав. Дядько, як і багато інших людей, що бояться літати, заперечив: «Так, але що як настав час пілота?».

Ніхто не раціональний на сто відсотків, і більшість із нас боїться ситуацій, коли ми ні на що не можемо вплинути. Мій дядько був неосвіченим чоловіком, народженим у кінці ХІХ століття. Я — освічена людина ХХІ століття з непоганим розумінням статистики та історії, але не набагато краще почуваюся під час тих нічних польотів, коли тримався за крісло лайнера на підході до Провіденсу. У такі миті я намагаюся думати про тисячі літаків, які приземляються по всьому світу, і неймовірно маленький шанс, що саме мій літак витягне нещасливий лотерейний білет. Зазвичай мені це абсолютно не вдається: усі рейси, які безпечно приземляються від Ванкувера до Йоганнесбурґа, не мають жодного стосунку до мене, коли я хапаюся за бильця сидіння, поки літак ковзає над дахами Род-Айленду.

Письменник-фантаст і лікар Майкл Крайтон[18] наводив приклад виникнення епідемії СНІДу на початку 1980-х, щоб показати, наскільки часто люди переконані, що саме вони завжди витягнуть короткий сірничок. Про хворобу тоді мало знали, і Крайтону зателефонувала подруга за підтримкою. Натомість усе закінчилося тим, що її роздратувало наполягання лікаря на логіці: