Раніше, ніж їх повісять

ам сюди, — сказав Ґлокта.

— Ага, — підтвердив Фрост.

То була груба одноповерхова будівля, недбало зведена з глиняної цегли й не більша за гарну дровітню. Довкола її погано пригнаних дверей і погано пригнаних віконниць на її єдиному вікні витікали в ніч промені світла. Вона загалом нічим не відрізнялася від інших хатин на вулиці, якщо її можна було назвати вулицею. На резиденцію члена правлячої ради Дагоски вона аж ніяк не була схожа. «Утім, Кадія — багато в чому біла ворона. Ватажок тубільців. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати?»

Двері відчинилися, перш ніж Ґлокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадія — високий, стрункий, у білому балахоні.

— Чому б вам не зайти?

Гаддиш розвернувся, підійшов до єдиного стільця й сів на нього.

— Зачекай тут, — промовив Ґлокта.

— Ага.

Усередині цей сарай мав не кращий вигляд, ніж зовні. «Чистий, охайний і збіса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Ґлокта під нею мало не пригнувся, а підлога була з ущільненого ґрунту. В одному кінці єдиної кімнати лежав на порожніх ящиках солом’яний матрац, а біля нього стояв маленький стільчик. Під вікном стояв приземкуватий комод, на ньому — кілька книжок, біля яких мерехтіло полум’я свічки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого відра для природних потреб, цим і вичерпувалося майно Кадії. «Жодного натяку на сховані трупи очільників Інквізиції, але хто його зна... Тіло можна доволі охайно сховати, порізавши його достатньо дрібно...»

— Вам треба виїхати з нетрів.

Ґлокта зачинив за собою двері, рипнувши петлями, пришкандибав до ліжка й важко сів на матрац.

— Тубільців до Верхнього міста не пускають — чи, може, ви не чули?

— Я не сумніваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделі. Тоді мені б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.

— Апартаменти в Цитаделі? Поки мої побратими гниють тут, у помиях? Розділити тягар своїх людей — це найменше, що може зробити лідер. Мені більше нічим їх утішити.

Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.

— Ви мене засуджуєте?

Ґлокта потер зболену шию.

— Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. — Він облизав порожні ясна. — Я й сам дечим пожертвував.

— Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.

«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»

— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

— Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.

Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікував — чесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».

— У великих муках, кажете?

— Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.

Ґлокта всміхнувся.

— Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?

— Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується багато тисяч, і я не можу встежити за ними всіма. Можу сказати вам одне: я нічого не знаю про його зникнення. Коли падає один диявол, завжди надсилають нового, і ось ви тут. Мої люди не здобули нічого.

— Крім мовчання Давуста. Можливо, він виявив, що ви уклали домовленість із гурками. Можливо, ваші люди не бажали приєднання до Союзу.

Кадія пирхнув.

— Ви нічого не знаєте. Жоден дагосканець нізащо не уклав би домовленості з гурками.