Грішна

— Невже ти жодного разу не замислювалася про те, що це могла бути помилка? — запитав він.

— Ти про розлучення? Чи про шлюб?

— Хіба ж не очевидно, про що я? Якщо вже стою тут і говорю до тебе.

— Ти довго чекав, щоб про це сказати.

Мора знову розвернулася до автомобіля.

— Ти не одружилася вдруге.

Вона зупинилася. Озирнулася на нього.

— А ти?

— Ні.

— Тоді, гадаю, з нами обома однаково важко жити.

— Ти не встигла про це дізнатися.

Мора засміялася — гіркий, неприємний звук серед білої тиші.

— Це ти завжди був на шляху до аеропорту. Завжди мчав рятувати світ.

— Не я втік від шлюбу.

— Не в мене був роман.

Вона відвернулася й смикнула за дверцята.

— Чорт забирай, можеш зачекати? Послухай мене.

Його рука зімкнулася на її передпліччі, і вона злякалася від того, скільки люті відчула в цьому русі. Пильно подивилася на нього, холодним поглядом, наче кажучи, що він надто далеко зайшов.

Віктор відпустив її руку.

— Пробач. Господи, я не так усе це уявляв.

— А чого ти чекав?

— Що між нами щось лишилося.

«Так воно і є», — подумала вона. Лишилося навіть забагато, саме тому не можна було дозволити цій розмові тривати далі. Мора боялася, що її знову затягне. Уже відчувала, як це відбувається.

— Слухай, — мовив Віктор. — Я в місті всього лиш на кілька днів. Маю завтра зустріч у Гарвардській школі охорони здоров’я, а після цього зовсім вільний. Скоро Різдво, Моро. Я подумав, що можна провести свята разом. Якщо ти вільна.

— А тоді ти знову відлетиш.

— Принаймні можемо хоч трохи надолужити. Ти не можеш взяти кілька вихідних?

— У мене робота, Вікторе. Я не можу просто так її покинути.

Він зиркнув на будівлю і з недовірою засміявся.

— Не знаю, як ти могла обрати таку роботу.

— Темна сторона, пам’ятаєш? Це я.

Чоловік подивився на неї, його голос став ніжніший.

— Ти не змінилася. Аніскільки.

— Ти теж, і саме в цьому проблема.

Вона сіла до автомобіля й захряснула дверцята.

Він постукав у вікно. Мора глянула на нього — він дивився на неї, на віях блищали сніжинки, і вона не мала вибору, окрім як опустити скло й продовжити розмову.

— Коли ми знову зможемо поговорити? — запитав Віктор.

— Я маю їхати.

— Тоді пізніше. Сьогодні.

— Не знаю, коли буду вдома.

— Ну ж бо, Моро. — Він нахилився ближче. М’яко промовив: — Ризикни. Я зупинився в «Колонаді». Потелефонуй мені.

Вона зітхнула:

— Я подумаю.

Чоловік простягнув руку, стиснув її плече. Його запах знову здійняв хвилю теплих спогадів — про ночі, коли вони спали під свіжими простирадлами, переплівши ноги. Про довгі повільні поцілунки з присмаком свіжих лимонів і горілки. Два роки шлюбу лишили по собі незабутні спогади, хороші, так само як і погані, і в цю мить, коли його рука лежала в неї на плечі, хороші переважали.