Подорож собаки
- Автор: Кэмерон Брюс
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-5123-6
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подорож собаки». Краткое содержание книги:
– Гаразд, викличу, – сказала Ґлорія.
Я спробувала було піти за нею до будинку, але аж присіла від страху, коли вона крикнула на мене: «Ні!» Ґлорія захряснула двері, залишивши мене надворі.
Я вийшла на переднє подвір’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик і досі чекає мене на вулиці. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущі.
Передні подвір’я будинків на вулиці нагадали дім, де жив Ітан, перш ніж переїхав на Ферму: достатньо великі, щоб у них гратися, і часто обгороджені кущами. Повітря було повне солодкого запаху квітів, і зелень буяла й рясніла скрізь. Я відчувала запахи собак, котів і людей, але жодних качок чи кіз. Випадкова машина проїхала повз мене, звихривши повітря й додавши до буйства запахів свої металево-мастильні аромати.
Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волі без повідця, але ж Ґлорія сама мене відпустила, тож, мабуть, усе гаразд.
Приблизно за годину обнюхувань і досліджень я почула кроки й побачила чоловіка, що гукав:
– Сюди, цуцику!
Моїм першим прагненням було підійти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руці палицю з петлею. Він наближався до мене, виставивши її перед собою.
– Ну ж бо, хороша дівчинка, – казав він мені.
Я шиєю відчувала ту петлю, наче вже була в ній, і відскочила назад.
– Ну ж бо, не тікай, – тихо провадив він.
Я опустила голову й спробувала пробігти повз нього, але він зробив випад – і за мить я вже звивалася на кінці палиці.
– Попалася! – вигукнув він.
Я злякалася. Це було неправильно. Я не хотіла йти з чоловіком, що тягнув мене за палицю до фургона. Петля на шиї стиснулася, притискаючи мою голову до шини, а тоді він підхопив мене, почувся ляскіт металу – і я опинилась у клітці позаду фургона.
– Гей!
Чоловік обернувся на звук кроків.
– Гей!
Це була Клеріті.
– Що ви робите? Це моя собака!
Чоловік виставив руки перед Клеріті, котра стояла напроти нього, важко дихаючи. Я сперлася лапами на сітку й замахала хвостом, радіючи її появі.
– Зачекайте-но, зачекайте, – промовив чоловік.
– Ви не можете забрати мою собаку! – сердито сказала Клеріті.
Чоловік схрестив руки на грудях.
– Я забираю собаку. Ми отримали скарги, і вона бігає без нагляду.
Я дзявкнула, даючи їй знати, що я тут і чекаю, доки мене випустять.
– Скарги? Моллі – лише цуценя. Хто скаржиться на цуценя? – здивувалася Клеріті. – Що воно робить, занадто сильно тішить людей?
– Це вас не обходить. Якщо це ваша собака, можете забрати її в притулку в будь-який час завтра по обіді.
Чоловік зібрався йти.
– Але зачекайте! Зачекайте! Вона лише… – Сльози котилися по обличчю Клеріті. Я заскиглила від бажання поцілувати її, щоб відігнати смуток, а вона прикрила рота рукою. – Вона не зрозуміє, якщо ви заберете її. Я взяла Моллі з притулку, її вже одного разу покинули. Будь ласка, будь ласка. Не знаю, як вона опинилася на вулиці, але обіцяю: цього більше не станеться. Чесно-чесно. Будь ласка?
Плечі чоловіка здригнулися. Він глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.
– Ну… гаразд, послухайте… Добре, але вам треба буде зробити їй щеплення, вставити чип, а за кілька місяців – стерилізувати. Домовились? А потім отримати дозвіл. Це закон.
– Зроблю. Обіцяю.
Гра у фургон скінчилася. Чоловік відчинив клітку, і Клеріті нахилилася, витягла мене й обійняла, а я цілувала її обличчя, а тоді подивилася на чоловіка – чи не хоче, щоб його теж поцілували.
– Гаразд, – сказав чоловік.
– Дякую, дякую, – промовила Клеріті.
Фургон поїхав. Клеріті стояла й дивилася йому вслід, не випускаючи мене з рук.
– Скарги, – буркнула вона.
Коли ми йшли додому, я відчувала, як гучно б’ється її серце. Увійшовши парадними дверима, вона зупинилася й опустила мене. На підлозі, просто під носом, лежав папірець, і я обнюхала його, відчувши запах жінки, котра нещодавно була в нас на порозі. Клеріті підібрала папірець і подивилася на нього.
– Клеріті? Це ти?
З-за рогу вийшла Ґлорія й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом і рушила було до неї, щоб привітатися, але Клеріті нахилилася й підхопила мене на руки.
– Що? Що ти робиш? – обурено спитала Ґлорія.
– Це Моллі. Вона… вона моя собака.
Руки Клеріті тремтіли.
– Оце вже ні, – відрізала Ґлорія.
– Що саме «ні»? Не Моллі? Чи не собака? – не зрозуміла Клеріті.
– Геть! – гаркнула Ґлорія.
– Ні! – скрикнула Клеріті у відповідь.