Лабіринт

— Якщо ти скажеш бодай слово, я тебе вб’ю, — промовив Гільєм.

— Візьми що хочеш, забирай. Тільки не зашкодь мені.

Гільєм кинув оком навколо — на розкішне шатро, на чудові килими та теплі ковдри. Оріана досягла того багатства й становища, якого завше бажала. Гільєм сподівався, що все це не принесло їй щастя.

— Як тебе звати? — Гільєм промовив тихим, але грубим голосом.

— Луї д’Евре. Я не знаю, хто ти, але моя матір...

Гільєм ривком відкинув його голову назад.

— Не погрожуй мені. Ти відіслав своїх охоронців, пам’ятаєш? Поблизу немає нікого, хто б тебе почув, — із цими словами Гільєм ще дужче притис лезо до блідої північної шкіри молодика. Д’Евре зовсім притих. — Так уже краще. Де Оріана? Якщо ти не скажеш мені, я переріжу тобі горло.

Гільєм відчув, як при імені Оріани Луї здригнувся, але страх розв’язав йому язик.

— Вона пішла до жіночого загону, — пробурмотів він.

— Навіщо?

— Щоб розшукати... дівчинку.

— Не марнуй мій час, nenon[203], — промовив Гільєм, знову нахиляючи голову молодика назад. — Що за дівчинка? Як вона стосується до Оріани?

— Донька єретички. Сестри моєї матері... — відповів той, неначе самі слова отруювали його. — Моєї тітки. Матір забажала побачити дитину на власні очі.

— Алаїс, — повторив Гільєм, не вірячи почутому. — Скільки років цій дитині?

Гільєм майже фізично відчував страх, що випромінювала шкіра д’Евре.

— Хіба я знаю? Дев’ять чи десять.

— А її батько? Він також помер?

Д’Евре спробував поворухнутися. Відчувши це, Гільєм притис лезо ще щільніше до горла, так, щоб кінчик ножа торкався лівого вуха француза, готовий щомиті впитися у шкіру.

— Він є одним із солдатів П’єра-Роже де Мірпуа.

Гільєм одразу все зрозумів.

— То ти щойно відправив свою людину, щоб переконатися, що цей нещасний не доживе до сходу сонця, — промовив він.

Лезо Гільємової зброї блиснуло, вловивши промінь світла від свічки.

— Хто ви? — запитав Луї.

Проте Гільєм не відповів, а натомість сам спитав:

— Де ж пан д’Евре? Чому його тут немає?

— Мій батько помер, — відповів Луї, але в його голосі не було жалю, тільки хвалькувата гордість, якої Ґільєм не міг утямити. — Тепер я господар володінь д’Евре.

Гільєм раптом розсміявся.

— Швидше володаркою є твоя матір.

Хлопець здригнувся, неначе його вдарили.

— Скажи-но мені, сеньйор д’Евре, — мовив зі зневагою Гільєм, зумисне наголошуючи на слові «сеньйор», — що твоїй матері потрібно від дитини?

— Яке це має значення? Вона ж дочка єретиків. Варто було б спалити їх усіх.

Ґільєм відчув, що д’Евре шкодує про те, що на мить утратив самовладання, сказавши таке. Проте було вже запізно: Ґільєм змахнув рукою й перерізав французові горло — від вуха до вуха.