Засліплення

У місті коваль усім розповідав про свою біду. Кожне давало йому добру пораду. Один замурзаний швець сказав, що він має радіти. Того шевця він трохи не вбив. Згодом йому трапився один різник. Той узявся допомогти ковалеві шукати дружину, бо йому, чоловікові гладкому, було корисно походити вночі. Вони підняли на ноги поліцію і обстежили річку — чи не плаває там труп. Над ранок знайшли одну жінку, але то була не його дружина. Стояв густий туман, і коваль Жан заплакав, коли це виявилася не вона. Різник теж заплакав і виблював у річку. Рано-вранці він повів коваля на бойню. Тут усі його знали й віталися з ним. Мекали телята, кувікали свині, пахло кров’ю. Жан кричав іще гучніше: «Жанно, ти тут?» Різник теж кричав (де вже тут було почути телят): «Цей коваль — мій товариш! Сюди привезли його жінку! Ви її не бачили?» Чоловіки хитали головою. «Тепер жінка пиши пропала, — не вгавав різник, — вони її забили». Він заходився шукати її серед свиней, їх висів там цілий довжелезний ряд. «Ось вона, свинюка!» — крикнув він. Жан обійшов її з усіх боків, обнюхав, давненько вже він не їв кров’янки, а любив її понад усе на світі. А коли досхочу нанюхався, сказав: «Ні, це не моя жінка». Тоді різник розлютився й вилаявсь: «Забирайся до дідькової матері, бовдуре!»

Жан пошкутильгав на станцію, жінка була його натрудженою ногою, гроші вийшли. «Як же я дістануся додому?» — заскиглив він і ліг на рейки. Замість потяга з’явився якийсь добрий чоловік; почувши про дружину, він подарував ковалеві квитка на потяг. У вагоні квиток виявився недійсним. «Але ж він подарував мені цього квитка! — промовив Жан. — Мене покинула жінка». В кишенях у нього не знайшлося жодного су, на наступній станції його забрала поліція. «Вона тут? Де вона?» — белькотів Жан, кидаючись поліцейським на шию. «Ось де вона!» — сказала поліція, показуючи на себе, й повела його з собою. Так коваль опинився в камері; він бушував там багато днів, а жінка як у воду канула. Він би її знайшов.