Заручені [I promessi sposi - uk]

— Пожалійте бідного свого курато, знайдіть йому якогось коня, мула чи осла. Невже ніхто не хоче допомогти мені? Ох і люди! То хоч зачекайте на мене, щоб я теж міг піти з вами. Заждіть-но, збереться вас отак чоловік п'ятнадцять-двадцять, отоді всі мене гуртом й проведете. Тільки не кидайте мене. Невже ви хочете кинути мене на поталу цим псам? Адже ви повинні знати, що більшість із них — лютерани, і для них убити пастора — найсвятіше діло! А ви хочете покинути мене тут, щоб мене замучили. От люди, от люди!

Тільки ж до кого звертався він із цими словами? До селян, які проходили мимо, позгинані під тягарем свого злиденного скарбу, заполонені думками про покинуті будинки, підганяючи свою худібку, ведучи за собою дітлахів, так само вантажених понад усяку міру, та жінок, які несли на руках тих, котрі ще не вміли ходити самі. Дехто прискорював ходу, не відповідаючи й не підводячи голови. Дехто казав:

— Ой, синьйоре! Влаштовуйтесь, як собі можете. Ваше щастя, що вам не доводиться думати про родину. Допомагайте собі самі, умудріться вже якось.

— Бідний я! — вигукував дон Абондіо.— Що за люди, що за серця! Куди поділася любов до ближнього! Кожний опікуєтеся тільки сам собою, а про мене ніхто не хоче й думати.— І він знову кидався шукати Перпетую.

— До речі,— питала вона його,— а де ж грошенята?

— Навіщо вони вам?

— Давайте-но їх мені, піду закопаю у городі разом із столовим сріблом.

— Але ж...

— Це що за штучки? Давайте їх сюди, залиште про всяк випадок кілька сольдо, а в усьому іншому покладіться на мене.