Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Тоді, у1966 році, як я вже казала, в узбецькій столиці стався землетрус. Правда, не такай руйнівний, як в Ашхабаді у 1947 році, але все ж відчутний, адже більша частина міського житлового фонду тоді опинилася в аварійному стані. Їх спеціальні бригади доруйновували, бо руїни становили собою небезпеку. Особливо багато кинули студентів та солдат, які з танків знімали гармати і танками трощили недоруйновані стіни. З Москви надійшла обнадійлива вістка-обіцянка відродити Ташкент, тож узбецька столиця швидко перетворилася на величезний будівельник майдан. Потрібні були тисячі й тисячі робочих рук, техніка. Будівельники прибували з усієї країни, мешкали в основному в наметах. Посеред вулиць, площ та скверів. Крім будівельників, потрібні були, ясна річ, і медики. Ось я, тоді молодий лікар, тільки-но закінчивши інститут і зголосилася в Середню Азію. І патріотизм та молодечий ентузіазм спрацювали, і бажання підзаробитися. Вулиці міста була всіяні битим склом, купами штукатурки тощо. Майже у всіх будинках зміїлися чималі тріщини, дахи ледь трималися. Все тріщало й скрипіло. Там і там здіймалися дими, електрика була відключена, водогін не працював.
Землетрус, що стався тоді о 5 годині 23 хвилини ранку не вгамувався, ще кілька днів відчувалися досить потужні поштовхи — майже щогодинні. Час од часу трясло відчутно, ще руйнувалися стіни й осідало, все тряслося і під ногами наче гойдалки сюди й туди ходили. Сейсмологи запевняли, що це останні поштовхи, але вони все одне не ставали чомусь останніми.
Проте люди працювали, розбирали завали, розчищали майданчики, закладали підвалини нових будинків — всі трудилися не з принуки. Нам, медикам, вистачало роботи. Загиблих на нашій ділянці, слава Богу, не було, але поранених зібралося багато і їх рядами складали прямо на вулицях. І там же й робили їм першу допомогу. Мешкали ми у великих армійських наметах, працювали вдень і вночі, не відчуваючи втоми. Все б нічого, але в Ташкент я, тоді двадцятип’ятилітня, приїхала зі своєю маленькою донечкою. Це не схвалювалося, тож довелося чи не потай привезти з собою Віруньку мою — ні на кого було вдома залишити, чоловік мій на той час молодий спеціаліст, був у довготривалому закордонному відрядженні — заробляв гроші на кооперативну квартиру та машину. Тож ж я й захопила з собою в Ташкент Вірусю, їй тоді лише півтора годочки виповнилося — тільки-но почала ходити, на ніжках ще не міцно тримаючись.
Медпункт знаходився в наметі. Віруся була постійно біля мене. Колеги її полюбили і всі гуртом за нею доглядали. В сусідньому наметі була їдальня, а митися ми ходили до ближнього зруйнованого особняка, у дворі якого був хауз-басейн.
Але швидко вода забруднилась від пилу та сміття, що літало в повітрі і ми змушені були ходити до дальнього арику — зрошувального каналу, що його випадково знайшли неподалік околиці. Він тихо жебонів у тіні яблунь, груш та урюку — так по-місцевому називають абрикоси (як і самі плоди абрикос, висушені з кісточками). Ще понад ариком росла ліщина, здіймалися цілі хащі малини. Якось я привела до малини донечку, хай поласує ягідками, духмяними, наливними. Та і сама заходилася смакувати. Невдовзі мене погукали. Я залишила дочку — рви ягідки, кажу, — а сама пішла до колег.
Відвернулась на якусь хвилинку, а коли повернулася — отетеріла. Ледь чи не в ступорі опинилася. Донечка моя, цікавенька до всього Вірусенька, стояла над ариком і простягала до когось — чи до чогось рученята і щось ласкаве до того, спершу мені невидимого, лепетала.
Я глянула вниз, під ніжки її й знову обімліла. На піщаному взгірку перед дочкою звивалася… змійка. Правда, невелика, але від того мені легше не стало. Я вже знала, що в Середній Азії найотрутніші змії. Серед них кобра, гюрза і ефа ведуть перед. Всі троє — смертельно небезпечні. Кобру я знала по малюнках, особливо з надутим капюшоном. Вона товста й здорова. А тут перед донечкою звивалася менше метра змійка. Якась вохриста, з білуватим візерунком, на голові — світлий хрестоподібний малюнок. По ньому впізнала, що то ефа, піщана ефа, змія з родини гадюкових. Як і її товарки — кобра та гюрза — теж смертельно отруйна, від укусу якої спасу немає. Як і кобра та гюрза — ефа теж основне джерело зміїної отрути. Всі три охороняються законом. І ось одна твар з тієї жахливої трійці, звиваючись, підповзала до босих ніжок моєї донечки…
Сміючись і щось лепечучи, Вірунька саме зробила крок навстріч ефі, присіла і простягла до неї ручки — як до барвистої цяцьки…
В якому я тоді опинилася стані — не буду пояснювати. Все одне в мене не знайдеться потрібних слів аби передати мій моторошний ляк. Здавалось, що страх паралізував мене в ту мить і я не здатна була й ворухнутися, не те, що кинутись рятувати дочку. Правда, я закричала, — хриплий голос ще в мене зберігся: