Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Залиште мене спочатку з моїми брудними нігтями й начищеними черевиками на кілька хвилин у трамваї № 7 самого. Похитуючись мило й старомодно (адже теперішні трамваї — просто машини для втягування й викидання пасажирів), сімка завертає за східне крило собору, в'їздить в Унтер-Ташенмахер, повзе до Старого ринку, наближається до Сінного ринку — і тільки коло Мальцмюле, щонайдалі на повороті біля Мальцбюхеля, де я звичайно сходив, мені доведеться вирішувати, чи спочатку піти додому й допомогти батькові (а може, батькові й матері: адже батькова телеграма «Мати померла», завдяки якій мене на якийсь час звільнили з мого казарменого товариства, могла бути й блефом. Заради мене моя мама змогла б прикинутися й мертвою), а чи доїхати до Перленграбена, щоб спочатку провідати Бехтольдів. Не будемо відповідати на це запитання, поки трамвай не промине Мальцмюле, а вернімось на асенізаційні поля того казарменого табору, де я познайомився з Енгельбертом Бехтольдом, якого надалі зватиму так, як звуть у Кельні всіх Енгельбертів: Ангел. Так його називали вдома, в казармах, так його називав я, такий він був і на вигляд.

Заради здійснення палкого бажання того начальника, що його я під час саперного навчання тицьнув лезом лопати в підколінну ямку (і то навіть не навмисне, як дорікають мені мої друзі-марксисти й немарксисти, а — це моє признання вкине у відчай і їх, і всіх інших — з веління незримої небесної сили), завдяки палкому бажанню того начальника «зробити з мене людину» мене вмить загнали на ту ниву, де Ангел, що був майже легендарною постаттю в нашій частині, вже три місяці не розгинаючись, але й не зігнутий душевно, виконував усі найбрудніші роботи: щодня чистив величезну вбиральню, не підключену до каналізації (від цифрових подробиць я звільню себе й читача), виливав кухонні помиї в свинячі корита, чистив і розпалював грубки у начальства, носив до них вугілля, усував сліди їхньої гульні (переважно блювотиння, що складалося — з пива, лікеру та картопляного салату), перебирав майже невичерпні запаси картоплі в підвалі, викидаючи гнилу картоплю, щоб від неї не загнивалася ціла.

Тільки-но я опинився коло Ангела, як одразу ж збагнув, що це не моя воля, а вже й поготів не така дурниця, як «закономірність» чи начальників гнів, а саме та невидима небесна сила послала мене туди, щоб «зробити з мене людину». Побачивши Ангела, я збагнув: коли вже такий Ангел попав на службу і він мусив чистити вбиральні, то для мене велика честь робити в його товаристві те саме.

В цих вимушених казармених товариствах «робляться людьми» не завдяки пільгам, а саме завдяки гнітові. (Не хвилюйтесь: я дуже добре знаю, що гніт може обернутися пільгою, і стерегтимуся!) Я й досі ще сприймаю своє службове відрядження по Шопенові ноти як невеличку хибу, що її можна виправдати хіба що тільки молодістю — мені тоді було двадцять два. Інші пільги (що були не «гнітом навиворіт», а справжніми пільгами) я не сприймаю як хиби,— приміром, ту, що я в ролі батальйонного піднощика вугілля — бачте, я носив не тільки нечистоти — провадив з ігуменею монастиря бенедиктинок у одному містечку під Руаном складні переговори, які через наш взаємний потяг, щоправда, потяг не грубий, а витончений, дуже затяглися. Ми розмовляли по кілька годин щодня більше тижня (між іншим, вона боялася, що я можу бути провокатором, і я мусив заспокоїти її), і я домовився, що приноситиму добре вугілля, дуже потрібне їй для пральні, а вона за те дозволить мені двічі на тиждень митись у ванні. Ми обоє в цих переговорах удались до справжньої вищої математики в дипломатії й залицянні, за взірцем Паскаля й Пегі. І хоч чернички здогадувалися, що з моїм віровизнанням діло темне, вони запросили мене на святкову месу в день вшестя богородиці, а потім почастували чаєм та печивом (ігуменя знала, що я не люблю кави). Я по-лицарському віддячив їм ще центнером вугілля й трьома сніжно-білими офіцерськими носовичками, що їх — і цим я пишаюсь особливо — власноручно вкрав у одному армійському складі й сам заплатив одній учительці-інвалідці, щоб вона вишила на них: «Немає кращого друга як неправедний Мамона. Votre ami allemand[40]».