Книга дивних нових речей

— У дружини там удома коїться просто жах якийсь, усе летить у прірву, всілякі катастрофи, одна за одною, і вона... вона втратила віру в Бога. Нашого кота Джошуа вбили, замордували, і, мабуть, це й зламало її. Вона налякана й самотня. Я не давав їй тієї підтримки, якої вона потребувала.

Ґрейнджер перевернулася на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Одну руку вона поклала під голову, іншою затулила груди, не розплющуючи очей.

— Ти розповідаєш мені не про Беа, — сказала жінка. — Ти розповідаєш про те, що відбувається між вами. Розкажи мені про неї. Який у неї вигляд. Якого кольору її очі. Розкажи про її дитинство і про все решта.

Пітер ліг біля Ґрейнджер, поклавши руки під голову.

— Її звати Беатріс. Вона старша за мене на кілька років, їй тридцять шість. Свого віку вона не приховує. Беа... найбільш непоказна жінка, яку я будь-коли зустрічав. Я маю на увазі не її зовнішність. Вона вродлива і вдягається зі смаком. Але їй байдуже, що люди думають про неї. Вона впевнена в собі. Не зарозуміла, а просто... має самоповагу. Це дуже рідко трапляється. Неймовірно рідко. Більшість людей ходять ображені на весь світ, ну ти розумієш. І Беа мала би, з тим дитинством, яке в неї було. Її батько був просто навіжений тиран, часто ображав її. Кілька разів спалював усе, що вона мала. Геть усе. Не лише іграшки, книжки, якісь улюблені дрібнички — а саме все. Вона пригадувала, як ходила з матір’ю до «Теско», цілодобового супермаркету в промисловому парку. Друга ночі, Беа років дев’ять, вона в піжамі, боса, ноги їй посиніли, тому що надворі січень, іде сніг, і дитині треба пройти від машини до супермаркету. Мати завела її до відділу з одягом для дівчаток і купила їй спіднє, шкарпетки, футболки, черевички, штани — усе відразу. І таке траплялося не один раз.

— Нічого собі, — сказала Ґрейнджер, хоча здивування в її голосі не було чути.

Пітер здогадався, що вона порівняла негаразди, в яких довелося зростати Беа, із власними, й вирішила, що в Беа було ще не найгірше дитинство. Люди, якщо тільки вони не  , завжди схильні порівнювати себе з іншими.

— Яка вона зовні? — запитала Ґрейнджер. — Опиши її.

— У неї темне волосся, — сказав Пітер. — Золотисто-каштанове.

Йому неймовірно важко було викликати в уяві образ її волосся; напевно, Пітер просто пригадав, як колись уже описував його колір в інших розмовах.

— Вона висока, майже така сама на зріст, як я. Карі очі, струнка.

Ці подробиці були загальні й не збуджували уяви; цьому опису відповідали мільйони жінок. Але що ж йому залишалося робити? Розповісти про родимку під її лівим соском? Описати точну форму її пупка?

— Беа в чудовій формі, вона медсестра. Ми познайомилися в лікарні, де вона працювала. Я зламав обидві ноги, коли вистрибував із вікна.

— Он як. Ти намагався вчинити самогубство?

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.