Історія України-Руси. XI - XIII вік
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #2
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. XI - XIII вік». Краткое содержание книги:
У другому томі аналізується міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської Держави, окремих її земель - Київської, Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Галичини, Угорської Русі, а також Степу в XI - XIII ст. Для істориків, археологів, етнографів, філологів, усіх зацікавлених рідною минувшиною.
Безперечно, що власне на другу половину XIII в., коли Волинь жила без всяких полїтичних пертурбацій в спокою і міцно уставлених полїтичних відносинах, треба покласти розвій економічної сили волинського боярства та внутрішнє сконсолїдованє його. На се останнє — що боярство сформувало ся в дїдичну клясу, вказує нпр. поява терміну „боярський син”, як певного суспільного технїчного терміну 36). Одним з чинників, що причинив ся в тих часах до престіжа боярської кляси на Волини, мусимо признати домішку до неї служебних князїв. Про них маємо вказівки в другій половинї XIII в.; так стрічаємо на дворі Володимира Васильковича воєводу князя вслонимського Василька, і Юрия князя пороського, що „служив Мстиславу, а перед тим служив Володимиру”. Таких служебних князїв мусїло бути тодї на Волини й у Галичинї багато, і число їх мусїло зростати при кінцї XIII і на початках XIV в. все більше, в міру того як упадало державне житє в землях східноукраїнських, а в північних розширяло ся панованнє литовських князїв. Тим поясняєть ся така маса княжих родів на Волини XV-XVI вв.; значна частина їх була потомками служебних князїв XIII-XIV в.
Найвищою точкою в розвою сили і значіння волинського боярства треба признати третє й четверте десятилїтє XIV віку. Тодї столиця всеї Галицько-волинської держави перенесена була в Володимир, і з кінцем династиї Данила володимирське боярство мусїла взяти керму держави на якийсь час в свої руки. Та й потім, вибравши своїм князем Болеслава Тройденовича, воно задержало в своїх руках першорядний вплив на державні справи — про се будемо говорити далї.
Для культурного житя Волини досї ми маємо переважно лїтературний матеріал; що до археольоґії, то Волинь належить до найбільше занедбаних країв. Дуже інтересну ілюстрацію волинської культури XIII в. дає оповіданнє Волинської лїтописи про побудовані Володимиром Васильковичом церкви й подаровані їм річи. Тут стрічаємо писані на золотї ікони, ікони оковані золотом або сріблом „з дорогим каміннєм”, прикрашені часом „гривнами” або „монистами”, золотими, садженими каміннєм і перлами; евангелия оправлені в оксамит або оковані сріблом або золотом, з емальовими образками (цяты с финиптом); срібні або золоті, часом саджені каміннєм церковні сосуди; вишивані золотом і перлами або саджені „дробницею”-дрібними образками, оксамитні або шовкові (з паволоки) церковні завіси, покрови, мідяні виливані двери і т. и. 37).
Як особлива дорогоцїнність згадують ся тут же й церковні книги, між ними евангелиє, молитовник і служба св. Георгию списані самим князем Володимиром, — бо він по словам лїтописця був чоловік незвичайно розумний і очитаний, що не спиняв ся й перед трудними, симболїчними толкованнями, „книжникъ великъ и филосъфъ, акого же не бысть во всей земли и ни по немь не будеть — разумЂя притчЂ и темно слово” 38).
Галицько-волинських рукописей з XII-XIII в. взагалї рахують дуже багато — як нї для одної иньшої української землї. Але діалєктольогічний критерій, котрим їх відріжняють, не зовсїм певний — чи треба уважати ті діалєктичні ознаки виключною прикметою галицько-волинського діалєкту, чи нї 39). Рукописей же з докладним означеннєм місця переписання властиво не маємо зовсїм, можна лише догадувати ся про декотрі: евангелиє 1280 р. поповича Евсевія було писане по всякій правдоподібностн в Холмі. Дуже можливо, що в Холмській землї було списане евангелиє Георгія презвитора (т. зв. Галицьке), здаєть ся 1282 року. В самім Володимири мабуть був списаний номоканон 1286 р., на замовленнє Володимира (самої копії не маємо, а маємо тільки кодекс списаний з неї). В державі Володимира-ж, але без близшого означення місця, для його тивуна Петра, списані буди поучення Єфрема Сирина 40)...
Памяткою лїтературної дїяльности Волинської землї, одинокою але високоцїнною зістала ся Волинська лїтопись, писана, правдоподібно, в 1270 і 80-х рр., якимось чоловіком дуже близьким до княжого двора — до Володимира Васильковича, потім до Мстислава Даниловича. Тут же — чи десь може на волинсько-пинськім пограничу довершена була збірка українсько-руських лїтописей, представлена ґрупою Іпатського й подібних до нього кодексів.
Дуже інтересні останки волинської народньої поезії або таких поетичних утворів, що осьпівували волинські подїї зацїлїли в сучасній поезії українській і великоросийській. Так минї дуже правдоподібною здаєть ся гадка, що билина про Дуная Івановича, слугу Володимира (київського), що викрав для нього доньку литовського короля, має в своїй основі поетичну історію Дуная, одного з визначнїйших воєвод Володимира Васильковича волинського, котрого досить часто стрічаємо в польських і литовських справах сього Володимира 41). В декотрих иньших билинах заховав ся як поетичний locus communis — засьпів: