Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Від цих слів Бланки, від її неприродного спокою, по Ернановій спині пробіг моторошний холодок. Кілька секунд він приголомшено дивився на неї, потім промовив:
— Будемо сподіватися, моя принцесо, що незабаром ґрафа спіткає заслужена кара — і людська, і Божа. А разом з ним — і віконта Іверо.
Бланчин погляд пом’якшився. Нарівні з холодною рішучістю в її очах з’явився сум.
— Марґарита помилує Рікарда, в цьому я не сумніваюся. Адже він не злочинець — він божевільний.
Ернан важко зітхнув:
— На жаль, пані, все не так просто. Пан віконт у своєму безумстві зайшов надто далеко. Він вже переступив ту межу, за якою кінчається милосердя. Спочатку я також жалів його і співчував йому — аж поки не відкрив усю правду, жахливу правду.
— Є щось іще? — спитала Бланка. — Щось таке, про що не сказав Філіп?
— Так, пані. Якби віконт надумав учинити замах на життя пані Марґарити в запалі пристрасті, спонукуваний відчаєм і ревнощами, йому, безумовно, можна було б знайти виправдання. Але…
— Але? — Бланка вся напружилася і трохи подалася вперед.
— Але? — луною відгукнувся Філіп. Щойно побачивши Ернана, він відчув якийсь негаразд. А трохи пізніше у Філіпа виникла підозра, що Шатоф’єр дізнався про щось таке, що вразило його до глибини душі, і тепер, хай і несвідомо, він відтягує той момент, коли йому доведеться повідомити їм цю страшну звістку. — То скажи, врешті, що сталося!
— Пані, — заговорив Ернан, звертаючись передусім до Бланки. — Як ви, певно, здогадалися з нашої розмови з Філіпом, я щойно…
— Ви допитували спільника — це я зрозуміла. І хто він?
— Сам віконт Іверо.
Бланка здригнулася і недовірливо поглянула на нього.
— Боже правий! Ви…
— Так, моя принцесо. Я усвідомлюю, що порушив закон, бо піддавати принца королівської крові тортурам можна лише з дозволу короля і Судової Палати Сенату… Втім, його просто били, і я готовий нести за це відповідальність — за те, що звелів найнятим мною людям бити пана віконта. Мені дуже шкода, пані, повірте. Але я не розкаююся. Отримана мною інформація виправдовує ті незаконні засоби, до яких я змушений був вдатися.
— І що це за інформація? — холодно спитала Бланка, всім своїм виглядом показуючи, що Ернанові арґументи не переконали її.
— Між іншим, — додав Філіп, докірливо дивлячись на друга, — я не давав тобі таких повноважень. Мої вказівки були чіткі й зрозумілі — залякувати віконта, але в жодному разі не застосовувати щодо нього насильства.
— На щастя, мені вистачило розуму не дотримуватися твоїх вказівок.
— На щастя?! — щиро обурився Філіп.
— Саме так — на щастя. На щастя для Жоанни Наваррської.
— А вона тут до чого?
— До того, що сьогодні рівно о першій попівночі Рікард Іверо має зустрітися в верхньому коридорі ґалереї з поки що невідомим нам спільником, найпевніше, з самим ґрафом Біскайським, і асистувати йому в убивстві ґрафівни Жоанни.
— Матінко Божа! — вигукнула Бланка. — Та що ви кажете, ґрафе?!
Приголомшений Філіп з німим питанням утупився в Ернана, який тим часом незворушно продовжував:
— У цьому самому злочині й зізнався віконт Іверо. Він стверджує, що абсолютно непричетний до змови Александра Біскайського з метою вбивства пані Марґарити і нічого не чув про це.
— Але розмова…
— Не нагадуй мені про ту розмову! — роздратовано гаркнув Шатоф’єр. — Я нічого не розумію! Зовсім нічого. Я втовкмачив у свою тупу довбешку, що ґрафовим співрозмовником був Рікард Іверо — начебто він єдиний знехтуваний принцесою коханець. А взяти хоча б Рауля де Толосу… Але все, рішуче все свідчило проти віконта. І ці слова: „Вона повелася з тобою негідно… Вона відступилася від тебе“, і запевнення, що „тебе це не стосується“, коли мова йшла про родичів — невже я зробив хибні висновки?… Ні, я відмовляюся будь-що розуміти! Або я рідкісний бовдур, або ж… Чорт забирай! Через свою дурну самовпевненість я мало не дозволив Александрові Біскайському вчинити відразу два вбивства — сестри й кузини. Мені просто пощастило, неймовірно пощастило, що Рікард Іверо, непричетний до замаху на принцесу Марґариту, все ж виявився уплутаний…