Філософія: Навчальний посібник.

У розвитку сучасної філософії мови виділяють три етапи. Був час, коли філософи займались переважно синтаксисом, вважаючи його єдино виправданим вивченням мови. Цей період продовжувався приблизно з 1921 року, часу публікації праці австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) «Логіко-філософський трактат», до 1935 року, часу виходу праці польсько-американського логіка й математика Альфреда Тарського (1902-1983) «Поняття істини у формалізованих мовах». Нині більшість філософів вже не цікавиться синтаксисом і роботу навколо нього залишили лінгвістам. Друга генерація філософів більше схилялась до прагматичного аспекту мови, а третя - до семантичного. До перших слід віднести представників неопозитивізму часів Віденського гуртка (кінець 20-х - середина 30-х років), які надавали перевагу логіці і менше переймались проблемами природної мови людей; до других - філософів Оксфордської школи, що склалась у Великобританії після 1951 року і приділяла увагу повсякденній мові; третіх найкраще представляє американський філософ і логік Віллард ван Орман Куайн (1908-2000), головний період творчості якого припадає на 50-80 роки.

Філософія мови, як і аналітична філософія в цілому, не може не взаємодіяти з іншими сучасними течіями, якими порушуються проблеми свідомості, розуміння, природи заблуд- жень, ролі мови в культурі. Серед них такі течії як герменевтика, структуралізм і постмодернізм, психоаналіз, прагматизм та інші. Багату історію мають і взаємовідносини філософії мови, лінгвістики і логіки. Зважаючи на масштаб, у якому ми тут розглядаємо мову, у подальшому зупинимось лише на творчих досягненнях трьох учених, котрі, на наш погляд, зробили найбільш значний внесок у вивчення мови та у філософське бачення її ролі.

Першим слід назвати швейцарського лінгвіста Фердинана де Сосюра. У «Курсі загальної лінгвістики»[389], якого вперше було видано у 1916 році за записами студентів, Ф. де Сосюром було висловлено ряд кардинальних ідей, що буквально реформували всі попередні підходи до мови і без яких не могла б відбутися й сучасна філософія мови.

Спочатку Сосюр довів необхідність розрізнення мови й мовлення, виходячи з того, що у мовленнєвій діяльності є дві сторони: індивідуальна й соціальна; перша представлена мовленням, друга - мовою; саме так, бо виконання мовленнєвого акту ніколи не здійснюється колективом, а завжди індивідуально, і тому воно й може бути названо мовленням. Водночас мова не є діяльністю того, хто говорить, а є готовим соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, які прийняті спільнотою для забезпечення реалізації здатності до мовленнєвої діяльності, котра є у кожного носія мови. Мовну систему по відношенню до індивідуального мовлення можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконання; помилки, які можуть допустити музиканти-виконавці, аж ніяк не шкодять цій реальності. Однак розведення мови й мовлення не абсолютне, їх існування взаємно обумовлене: мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і тим самим ефективним, а мовлення в свою чергу необхідне для того, щоб мова склалась, тому факт мовлення історично завжди передує мові. Встановивши взаємозалежність між мовою й мовленням, Сосюр підсумовує, що мова є одночасно і знаряддя, і продукт мовлення.