Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Ян Зембицький якийсь час мовчав, покусував губу.
— Тож обшукаймо і клаузуру, — нарешті байдужно вирішив він. — Пане Боршніцу!
— Ти не наважишся! — крикнула абатиса. — Це святотатство, Яне! Тебе за це відлучать від церкви!
— Відійди, сестро. Пане Боршніцу, до діла.
— Лицарі! — крикнула абатиса, піднімаючи руки й заступаючи збройним дорогу. — Солдати! Не слухайте безбожних наказів, не виконуйте волю апостата і святотатця! Якщо ви його послухаєтеся, прокляття ляже й на вас! І не буде для вас місця серед християн! Ніхто не подасть вам страви ані води! Солда…
На знак Стінолаза його найманці схопили абатису, один притиснув до її обличчя долоню у всіяній залізними бляшками рукавиці. З-під рукавиці потекла кров. Рейневан сіпнувся, видерся з рук приголомшених пахолків. Доскочив, незважаючи на зв’язані руки, копняком перекинув одного із зарізяк, плечем відіпхнув другого. Але зембицькі кнехти вже сиділи на ньому, повалили на землю. Товкли кулаками.
— Обшукати будинки, — наказав князь Ян. — Клаузуру також. А якщо знайдемо там мужчин… Якщо знайдемо там хоч одного переховуваного гусита, то, клянуся Богом, монастир дорого за це заплатить. І ти дорого заплатиш, моя пані сестро.
— Не називай мене сестрою! — прокричала, спльовуючи кров, абатиса, яка шарпалася в руках головорізів. — Ти мені не брат! Я зрікаюся тебе!
— Обшукати монастир! Ну ж бо, швидко! Пане Боршніцу! Пане Різіне! На що ви чекаєте? Я дав наказ!
Боршніц скривився, процідив крізь зуби лайку. Багато з-поміж зембицьких армігерів та кнехтів, спонукуваних наказом, мали досить невиразні міни. Багато хто обурено бурчав під носом. Сестра шафарка почала плакати. А небо раптом заступили хмари.
Князь Ян зиркнув угору. Ніби навіть із деяким побоюванням.
— От що, патере, — він відкашлянув, кивнув капеланові, який його супроводжував. — Іди з ними. Щоб обшук відбувався зі священиком і щоб релігійно, як треба. Щоби потім не балакали.
Невдовзі з обшукуваних приміщень долинуло двигтіння, гупання і тріск: ламали меблі. З клаузури розляглися крики, писки, плачі. А з вікон скрипторію і приватних приміщень абатиси почали вилітати пергаменти і книги. Стінолаз підняв кілька з них.
— Вікліф? — засміявся він, обертаючись до абатиси? — Йоахим Флорський? Вальдхаузер? Ось що тут читають? І ти, відьмо, наважуєшся нам погрожувати? За ці книжечки згниєш у єпископському карцері, цвіллю там поростеш. А відлучення, яким ти лякаєш, накладуть на весь твій єретицький монастир.
— Досить, досить, Грелленорте, — скреготливо відрізав Ян Зембицький. — Збав-но тон і залиш її в спокої! Щось ти тут занадто розпоряджаєшся. Пане Зайфферсдорфе, підженіть-но обшукувачів, щось воно надто затяглося. А ці книги й писання на купу! І спалити!
— Докази єресі?
— Грелленорте. Щоб мені не довелося закликати тебе до порядку. Книги чорніли і згорталися у вогні. Обшук було закінчено.
Ніяких мужчин ані гуситів у клаузурі не знайшли. Розлючена міна Стінолаза говорила сама за себе. Натомість кисла гримаса князя Яна розгладилася в усмішку, його вродливе обличчя просвітліло. Рейневан, якого тримали пахолки, викрутив шию, оглянувся. Він побачив, що так втішило князя. І тоді його серце опустилося на самий низ живота.
Боршніц і Різін вивели з клаузури Ютту.
— Так, так, Беляу, — почув він, здавалося, десь здалеку голос князя. — Я багато про тебе знаю. Як ти думаєш, звідки я знав, що знайду тут тебе? У Клодзьку виловили гуситських шпигунів, усіх взяли живцем. Один, твій товариш, багато знав. Довго не хотів говорити, опирався, але врешті-решт заговорив. І сказав усе. І про цей монастир. Про тебе. А також про твої любовні походеньки.
Згідно з очікуваннями Рейневана, кортеж князя Яна рушив прямо на зембицький тракт. Однак, усупереч його очікуванням, князь не поїхав до Зембиць, а наказав стати на постій у Генрикові. Неподалік монастиря. Цистерціанцям, які вибігли його вітати, князь подякував за гостинність, але наказав розбити бівуак на узліссі, під величезним дубом. Тут розпалили велике вогнище з колод, почали готувати принесену ченцями їжу, відчопували бочівки. Рейневан дивився на це все з коня, з якого йому не дозволили злізти. Троє озброєних стерегли його безперервно. Від вузлів, що врізалися в тіло, він аж затерпнув, а оскільки затерпнув — мерзнув.
Ютти він не мав нагоди побачити. Її тримали в одному із закритих возів, не дозволяли вийти. Під час їзди сам князь кілька разів під’їжджав, зазирав під плахту. Кілька разів до возу зазирнув і Стінолаз. Рейневан тремтів у передчутті найгіршого.