Життєпис Білого Ворона [uk]

— Він відрекомендував його, — сказав князь з виразом легкої огиди, — як свого учня і… майже сина… Словом, якщо я відмовлюсь прийняти їх обох, вони помандрують далі…

— Авжеж, — пробурмотів я, — в Ішторні у нього дядечко Дастені… Але пан превелебний нині навряд чи пробачить небожеві його безвір’я… Ні, до Ішторну їм не можна…

— То яка ваша думка? — спитав Вогнедан, — прийняти вашого друга з оцим… додатком?.

— Мій Вогнедане, — спитав я лагідно, — що сталося?… На вас лиця немає… Оця спека… Ви часом не понівечили оте дитя моанських передмість?

— Ні! — відтяв князь серйозно, — але ледве втримався. Особливо, коли він нагадав мені про… Про Зелібор… Про батоги… Про те, що мене збезчещено… І я раптом згадав… Той день… Тоді теж було літо… І отакі морди… І кров, що бризкала на дошки помосту… Моя кров… А вони сміялись… Зайди… Там дуже багато зайд, у Зелиборі… З такими ж пиками, як у цього Веркіна… Вони кидали мені під ноги бите скло… Я слід кривавий тягнув за собою, коли дійшов до ешафоту з отим стовпом… А їм було весело… Я ще розумію, коли людей зганяють дивитись на таке силою, але ж вони билися за передні місця… Я раптом зрозумів, пане Білозіре, що нічого не забув… І не пробачив… Пам’ятаєте, в дитинстві, я хотів випалити все, що смердить Моаною? Я трохи його не вбив, отого Веркіна… Я зміг себе зупинити лише тоді, коли на ньому затлівся камзол… Ваш бідолашний белатець теж міг загинути… Коли у мене оце… починається, я собою не володію… поки що… Це зле… Але що я міг зробити?

— Перестаньте виправдовуватися, — сказав я і обережно обійняв його за плечі… Жаром від Вогнедана несло, наче від хворого на гарячку, — де ці двоє? Я зараз же скажу Роллі, аби він забирався під три чорти разом зі своїм Келатом…

— Ні, ви не так мене зрозуміли, — мовив князь рівно, — оскільки вони покинули приймальню… е… дуже швидко, знайдіть пана Роллу… Напевне, він зупинився в якомусь заїзді. Віддайте йому захисну грамоту, її ви візьмете у Ростислава… І скажіть, що князь Вогнедан вдячний йому за гарне лікування… вивихів суглобів плеча. А оте… бидло попередьте, щоб воно не розпускало язик. За половину того, що він мені наговорив, його нині можуть прибити просто на вулиці. Отакі гарячкуваті люди, як ви, пане Білозіре…

— О небеса! — мовив я розчулено, — я ще й гарячкуватий… Знаєте, про нас, астеонців навіть байки розповідають…Як одному з наших дали по морді вчора, а він відповів післязавтра… Це в мені матінка-Моана грає, коли я раптом комусь переламаю носа… І сьогодні я це зроблю… У Келата там і ламати нічого, я просто вдавлю йому ту його кирпу трошки глибше…

— Пане Білозіре, — мовив Вогнедан докірливо, — не смійте… Це наказ…

— Гаразд, — мовив я потульно, — але я його хоч полякаю…

— Та я його уже налякав, — усміхнувся князь. Він потроху отямлювався, і хвиля жару почала спадати, — аби ви бачили його обличчя… Ролла — той якось спокійніше зреагував, а цей… як заверещить. Мечислав аж з кімнати своєї вискочив, подумав, що тут у мене породілля… невчасно народжує.