Пробуджені фурії

— От так-так, — сказав він майже товариським тоном. — Мій старий занюханий та праведний друг Такеші Ковач.

Я відчайдушно хитнувся вбік. Зачепився стопою за край загону. Шегешвар побачив це й підкульгав ближче.

— Я так не думаю, — сказав він і копнув мою ногу геть. Я знову хитнувся, ледве втримавшись руками. Він трохи постояв і подивився на мене. Тоді зазирнув у яму для двобоїв і задоволено кивнув. Навколо нас барабанив дощ.

— Ну хоч раз я подивлюся на тебе згори вниз, а не ти на мене.

Я видихнув:

— Ох, іди к бісу.

— А знаєш, пантера внизу навіть може бути одним із твоїх релігійних друзів. Ото було б іронічно, га?

— Не тягни, Раде. Ти запроданий шматок лайна, і це не зміниться, хай там що ти зараз скажи.

— Правильно, Такеші. Стань на моральнішу позицію, гімнюче. — Він скривився, і на мить мені здалося, що зараз він от-от ударить мене чоботом по руках. — Роби, як завжди робиш. Ой-ой, Радул — всраний злодій, Радул не може про себе подбати, мені якось довелося рятувати Радулове життя. Ти тільки це й робив, відколи відтер від мене Івонну, і відтоді не змінювався, чорт тебе забирай.

Я глянув на нього крізь дощ, майже забувши про висоту, на якій висів. Виплюнув воду з рота.

— Що ти таке верзеш?

— Ти чудово знаєш, про що я, падло ти всране! «Ватанабе» того літа, Івонна Вазарелі, зелені очі.

Ім’я освітило спогад. Риф Хірата, довготелесий силует наді мною. Мокре з моря, солоне на смак тіло на вологих гумових костюмах.

Тримайся міцно.

— Я… — я похитав занімілою головою. — Я думав, що її звали Свою.

— От бачиш, падло таке, бачиш? — із нього ніби попер гній, якась отрута, яка надто довго була всередині. Його обличчя спотворила лють. — Тобі було на неї насрати, вона тобі була просто черговою безіменною підстилкою.

На довгу хвилю мене накрили спогади. Ейшундівський чохол забрав контроль, поки я висів у світловому тунелі з калейдоскопом пригаданих подій того літа. Там, на палубі «Ватанабе». Спека, що давила зі свинцевого неба. Благенький вітерець із Обширу, недостатній, щоб поворухнути важкі дзеркальні скельця-дзвоники. Слизька від поту шкіра під одягом і всіяна краплинами на відкритих ділянках. Мляві балачки і сміх, кислий аромат морської коноплі в повітрі. Зеленоока дівчина.

— То було драних двісті років тому, Раде. І ти до неї навіть майже не балакав. Натомість ти тягнув носом мет із цицьок Малгожати Буковської, як у тебе, гімнюка, було заведено.

— Я не знав, як. Вона була… — Він замкнувся. — Вона була для мене особлива, випердку.

Спочатку я не зміг визначити, що за звук вирвався з мене. То міг бути кашель, приглушений дощем, що залітав мені в горло щоразу, як я відкривав рота. Він був трошки схожий на схлип, або на звук, з якимось щось відірвалося всередині. Якась невдача, втрата.