Ярмарок суєти [не вычитано]

Таке самовихваляння не раз давало полегкість старому Осборнові.

Джейн Осборн могла тільки погодитись з цією думкою про сестрину поведінку. І коли в місіс Буллок народився первісток — Фрідерік Август Говард Стенлі Дівере Бул­лок,— старий Осборн, якого запрошено бути хрещеним батьком, обмежився тим, що послав дитині золоту чашку, а в ній двадцять гіней для няньки.

Я певен, що жоден ваш лорд не дасть більше,— ска­зав він і не захотів прийти на хрестини.

Проте на Буллоків розкішний подарунок справив велике враження. Марія вирішила, що батько дуже задоволений нею, а Фредерік почав сподіватися для свого сина й спад­коємця великої ласки від старого.

Можна собі уявити, з якою мукою самітна міс Осборн на Рассел-сквер переглядала «Морнінг пост», де у «Великосвітській хроніці» часто траплялося ім’я її сестри і де вона мала нагоду прочитати опис туалету місіс Ф. Буллок того дня, коли леді Фредеріка Буллок відрекомендовувала її при королівському дворі. Сама Джейн, як ми вже ка­зали, була позбавлена такої пишноти. Життя її було жах­ливе. Вона вставала рано темними зимовими досвітками, щоб приготувати сніданок для свого буркотливого батька, що перевернув би цілий будинок, якби чай не був йому приготований о пів на дев’яту. Вона мовчки сиділа нав­проти нього, слухала, як сичить чайник, і тремтіла з на­пруження, поки він читав газету і з’їдав з чаєм свою звичайну пайку булочок. О пів на десяту він підводився і йшов у Сіті. Тепер вона до обіду була майже вільна — могла йти до кухні й лаяти служників, кудись їхати або ходити по крамницях, де її зустрічали дуже шанобливо, завозити свої і батькові візитні картки до показних, по­нурих будинків своїх приятелів із Сіті або сидіти у вели­кій вітальні, сподіваючись гостей, і, схилившись над яки­мось безконечним плетивом, дослухатися, як великий годинник із зображенням Іфігенії на жертовному олтарі голосно й сумовито цокає і видзвонює години в непривітній кімнаті. Велике дзеркало над каміном і трюмо, що стояло проти нього в другому кінці кімнати, відбиваючись одне в одному, помножували брунатний брезентовий мішок, у який була загорнута люстра під стелею; тих мішків ста­вала сила-силенна, вони губилися в перспективі, а кімната, де сиділа міс Осборн, здавалася центром цілої системи віталень. Коли вона стягала шкіряне накриття з форте­піано й брала на ньому кілька акордів, музика звучала сумно й жалібно, і будинок озивався тужливою луною. Портрет Джорджа був знятий і схований у комірчині на горищі, і хоч пам’ять про загиблого жила в їхніх серцях і кожне з них інтуїтивно здогадувалося, коли друге ду­мало про нього, імені хороброго, колись улюбленого сина і брата вони ніколи не називали.