Єрусалим на горах

— Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? — Ольга торкнула мене плечем. — Дивно, правда? Живемо в одному селі… та проходив мимо… і я проходила мимо й ніколи мені не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалі нічого про тебе не знаю, чула тільки, що вчишся в інституті й що пишеш вірші. Випадок звів нас… сидимо на березі Дністра за сотні кілометрів від Черчена й приглядаємося до себе немов чужі. Чого ти сюди, до професора Баранівського, приплив… любиш археологію?

— Цього року якраз я скінчив науку й, до речі, буду вчителювати таки ж у нашому Черчені. Це моє покликання. Розумієш? Я хочу дивитися у дитячі очі… я хочу ці очі виповнити мудрістю, знанням про рідну історію. Археологія… археологія — це олива в світильнику історії, без неї нема ясності, й нема в історії баз археології живого життя. Розумієш? Ось три дні тому я підняв у розкопі вінчик розчавленого горщика, а на вінчику — слід від пальчика дитини. Тисячу років минуло, як дитина торкнулася сирої глини… багато чого на землі перемінилося… катаклізми, війни, моровиці, покоління за поколіннями зникали, а живий слід дитячого пальчика зостався. Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в білій конопляній льолі, яка блукає берегом Дністра. — Хто знає, може треба було розповісти про себе якось простіше, заземленіше, але я слів не вибирав й не приміряв, вони самі прилітали до мене, немов синиці на простягнуту долоню, що пахне коноплею.

— Ти гарно говориш, — зітхнула Ольга, — і романтично вимощуєш свою дорогу в професію. Я так не вмію… я вдалася в свого тата. Він каже: що не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось і роблю… лікую й висмикую у людей зуби в нашому рідному колгоспі. Це так прозаїчно. — Котроїсь хвилини мені здалося, що вона жаліється, що жаль їй самої себе, й Ольга, певно, сама відчула, що ненароком забриніли в ній жалісливі струни, бо відразу поправилася: — Та я запримітила: мені іншого життя не треба… прості люди, проста потрібна людям робота. Ну, крім того… біля тата й мами, в теплі й у достатку. Я тому й повернулася, зі Львова… я не могла у Львові. — Вона таки жаліла себе, й мені баглося її пригорнути й погасити її жаль. І водночас розкрилася мені її душа: молода жінка, яка сиділа біля мене, жила без усяких претензій, без романтичних уподобань, по-земному реалістична. Про таких кажуть, що вони — прості, але це неправда, простота ця оманлива, такі люди точно знають своє призначення на землі і цим знанням багаті їхні душі… багаті й складні.