Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Розсильні приносять записки від Войнаровського, зразу веселі і надійні, а там тривожні і сумні. Тривожитися є чим.
Шведи, хоч би їх цар побив, шведами остануться. Швеція не пропаде. Це держава на кріпких основах закону і ладу.
А Україна?
І гетьманові мороз іде по спині.
Себе не жаль. Потрудився у винограднику Божім...
Хоч недужий, та сил ще настільки стане, щоб дуло пістолі спрямувати до серця. Долі Баяцета не доживе, цареві найбільшого з тріумфів не зготує. Перед його золоченим возом у путах не піде. А Бог простить!
Але вони? Ті тисячі, що б'ються там на полі, і ті міліони, що розбрелись по краю, як наполохана птиця... Ой біда, біда тій чайці небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Сумна пісня! Хотів народ веселішої навчити. Дороги биті державними заставами замкнути, щоб не пустити шулік до чайчиного гнізда... О думо, недодумана думо!
— Пилипе! — звернувся до Орлика. — Ти жити мусиш. Мій найбистріший кінь тобі. Лишиш усьо, письма з собою візьмеш. Решта в голові... І в серці! — додав.
Ранених до обозу везли, на списах і на ношах з гілляк зносили. Пошматованих шаблями, подірявлених кулями і пошарпаних гранатами, бо цар зі сто гармат валив, а на його з білою збруєю ішли.
Хірурги і фельчері ран осмотрювати не поспівали, старі діди і жінки помагали їм. Сорочки вишивані і мережані дерли, щоб зупинити кров.
Обоз від болю вив.
Аж завмер і здеревів.
Прийшло найстрашніше слово зі всіх: "Наші втікають".
Гетьман зірвався на ноги. Орлик і Чуйкевич біля його. Мручко метнув собою... Вгамували обоз, улаштували вози, козацький движимий табор під лісом построїли.
Туди привезли короля.
Блідий був з упливу крові, очі імлою зайшли, на устах смага. Гультман ледве вблагав його, щоб прийняв шматок зимного м'яса і хоч кілька капель вина. Перев'язали ногу. Повіки припідняв.
— Реншільде? — спитав.
— У полоні... — сумно відповів ранений генерал Маєрфельт.
— А полковник Ранк, а Сільвершпарре, а Нат і Врантель?
— На другім світі.
— Ульфшпарре?
— Також.
— Хоробрий Лагерберг?
— І він.
— Рост і Анреп?
— Погибли за вітчизну і за свого улюбленого короля.
Король усміхнувся гірко і рукою махнув, ніби їм "до побачення на другому світі" казав.
З боєвища недобитки вертали, баталіонами й полками ставали і щолиш тоді видно було, як їх багато погибло або попалося в полон.
— А запорожці на лівому крилі? — спитав нараз король.
— Поруч забутих шведських баталіонів билися до останньої хвилини, як союзники вірні, — відповів Войнаровський.
— Хоробрі молодці! — похвалив король і стиснув шпаду, що все ще біля його лежала.
— А де ж мій канцлер ексцеленція Піпер?
Не вміли й боялися відповідати.
Канцлер Піпер з актами королівської канцелярії втікав і по дорозі, щоб його калмуки не переймили, під Полтаву скрутив і цареві піддався. Європеєць азійської дичі зжахнувся.
— Піпер не згинув, — схопився король. — Я бачив його, він жив, пішов до возів канцлерських. Певно, з ними в полон допався. Відіб'ємо! Нас ще досить. Левенгавпт, йдіть до своїх людей
Окружили його і благали, щоб понехав таку несамовиту гадку. Армія в крові. Амуніції нема, голод.
— Так що?
— Нам треба, — толкував Левенгавпт, — позбутися зайвого тягару, коней між піших роздати і рятувати останки армії і вашу найдостойнішу особу.
— Втікати? Ні, ніколи! — гарячився король у гарячці. Прийшов гетьман. Мовчки стиснули собі долоні.
— Ваша гадка яка? — спитав король.
— Відворот, — відповів одним словом гетьман.
— Робіть, що хочете, — відповів король і, вичерпаний до краю, примкнув безсилі повіки. Заснув. Усміхався крізь сон, як дитина, котрій сняться нові, не бачені доселі дива.
Цар чи так упився несподіваною і припадковою побідою, чи все ще ворога боявся, досить, що не кинувся на нього.
Тільки калмуки, як вовки під кошару, стадами підсувалися і вили: "І-і-і!"
Мручко зі своїми людьми відганяв їх від обозу, як встеклу тічню.
Цар справляв пир і знущався над раненими запорожцями.
— На палі їх саджає, — говорили собі в обозі. Січовий сивоусий дід люльку спокійно пикав.
— Нічого. Посидять. Все одно від ран померли б.
— Як черга прийде, посидим й ми, — відповів другий. Ті не боялися вже нічого.
Бралося під вечір, як обоз був до відвороту готовий. Рішили подаватися здовж Ворскли аж до її гирла. По дорозі прилучаться до них ті шведи, що залишилися в Нових Санжарах, Біликах, Кобиляках і Сокілках, та пристануть запорожці, розставлені відділами від Полтави до Дніпра.