Музей покинутих секретів

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що-що?

Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.