Музей покинутих секретів [з малюнками]

Він швидко, змовницьки примружується, — і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), — і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), — знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» — чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

— Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

— Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, — це російські?

— А яка тобі різниця? — стенає він плечима. — Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш — і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом — яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн-штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший — навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво — це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, — все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

— Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво — це те, за що не платять.

— Теж сказала! — Вадим аж відкидається на спинку стільця. — А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

— Мікеланджело.

— Що?

— Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.

— Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

— З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, — то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…