У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Ми вийшли з ліска й рушили плетивом досить безлюдних стежок, у яких Андре орієнтувалася дуже добре. «Ну от, — озвалася нараз вона до мене, — це і є ваш славетний Креньє, і вам пощастило: саме в таку пору і за такого освітлення його малював Ельстір». Але я досі не міг оговтатися після падіння під час гри в мотузочок з верха надій. Тим-то я з меншою втіхою, ніж та, якої сподівався, раптом побачив унизу, серед бескеття, де вони ховалися від сонця, Морських Богинь, яких Ельстір вистежив і впіймав над темним проваллям, таким самим чудовим, як на полотні Леонардо, чудородні Тіні, зачаєні й ульотні, прудкі й безмовні, готові при кожному новому напливі світла шаснути під скелю, сховатися в якійсь розпадині й мерщій, скоро вогненна загроза минеться, вернутися до каменя, до водоростей, чию дрімоту під сонцем, цим крушителем скель та вицвілого Океану, вони, нерухомі й легкі стражарі, наче оберігають, тримаючись на воді так, що видно їхнє липуче тіло і пильний погляд темних очок.

Ми наздогнали інших дівчат, і всі гуртом подалися додому. Тепер я знав, що кохаю Альбертину, проте — леле! — освідчуватися їй не збирався. Бо з часів Єлисейських Полів моє уявлення про кохання змінилося, хоча дівчата, в яких я закохувався, були дуже подібні між собою. Передовсім, освідчення, відкриття серця тій, кого я любив, уже не здавалося мені найважливішим актом, необхідним для кохання; а саме кохання здавалося мені нині вже не даністю, а всього лишень суб'єктивною втіхою. І почуття мені підказувало, що Альбертина зробить усе від неї залежне, щоб продовжити мою втіху, якщо тільки про неї не знатиме.