Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Мене полонили його проникливі очі. Глибокі, мудрі, якісь далекі… Він, здавалося, говорив, існував тут тільки для мене. Я навіть мала враження, що у цю мить між нами не існувало жадних границь, ні перепон рас, ні віку. Я відчувала його цілковиту байдужість до мене. Його, видно, в мені цікавив тільки якийсь дослід, він на мені, можливо, хотів перевірити якийсь новий експеримент. Це, очевидно, був не якийсь шарлатан-бонза, а знахар душ, мудрець, філософ…
– Я хотів би допомогти вашій недузі, пані, бо ви щойно у розквіті сил. Ви ще не дали свого потомства вашому дорогому мужу. А я дуже вдячний йому за дуже старі й цінні книжки, які він нам роздобув та післав, – докинув, обертаючись у бік мого мужа, щоби тим дати йому зрозуміти, що він більше нічого не вимагає за свою інтервенцію. Зрештою, його реліквія, була, напевно, досить цінною відплатою за скромний дарунок мого мужа. – Потомство, пані, це найбільше, найкраще завдання жінки!..
– Велика правда ваших слів, – відповіла я усміхом дивної полегкости, мовби дійсно я була вже в стані думати про моє потомство. – Я прийму з ваших рук усі ліки, які ви мені подасте, – докинула я з переконанням.
– Ліки теж існують, хоча це менш важливе. Я частіше лікую душевні недуги!
– Чи моя душа недужа?
– Вона покутна! Вона платить за якусь провину, може, минулого життя, а може, за якийсь промах вашого молодого недосвіду!.. Це можливо. Молодість робить багато промахів, хоч мені здається, що у цій самовірі лежить власне її сила! Це і її велика слабість!
– Часто й слабість, – згодилася я в задумі.
– Чи ви дозволите мені тепер, пані, на кілька питань? – запитав він несмілим, хоч таким переконливим, таким лагідним голосом, що я знала, що відповім йому на всі його питання.
– Дуже прошу. Я щиро відповім вам.
– Що вас найбільше зворушило сім місяців тому?
– Смерть моєї приятельки! – відповіла я без надуми, хоч сильно здивована.
– Сім днів тому назад?
– Безсумнівно, похорон Шен-Та-Ко!..
– Сім годин тому?
– Сім годин? Нова недуга у нашому домі, недуга малого Вана, – відповіла я швидко, мовби відкриваючи якусь тайну!
– Я вірю, що ви не бажаєте собі його втрати!..
– Я віддала б половину, решту мого життя, щоб врятувати хоч би його!
– Скажіть мені, чи досі ваше життя було засипане подібними лихами, невдачами?…
– О, ні! Цього вже аж занадто!
– Отже, чому саме ви приписуєте ці нещасливі для вас і дивні втрати?…
– Не знаю! Може, нещасливому тридцятому рокові мого життя, – відповіла я як у сні.
– Це ви дійсно добре відгадали!.. – Похвалив він, явно вдоволений зі себе та з успіхів, які я, видно, виявляла для здійснення його «експерименту». – Ви дійсно повинні вистерігатися кожної десятки ваших літ, коли ви змушені тяжко платити за кожну свою необережність.
– Чи ви переконані про якусь недавню необережність з мого боку?
– Так мені здається.
– Ви, певно, вже чули про моїх манекенів. Чи це вони? Чи це я завинила перед ними?…
– Не перед ними, бо вони тільки бамбук! А супроти духів, яких вони зображають.
– Скажіть мені, чому ми повинні боятися тих духів? Ми ж бо иньшої віри, для них чужі люди!
– Але ви приїхали жити на їхній землі, отже, найперший обов’язок – це не наражати їх собі, не осмішувати їх!
– Я ж бо не мала найменшого наміру осмішувати їх!
– Але дозволили, спричинилися до того, що иньші гралися ними, як бовдурами!
– Ван! – вигукнула я з острахом, не знаю чому, пригадавши собі його забави з манекеном. – Чи можна ще врятувати його? – запитала я, сама здивована тим питанням.
– Сподіваюся, що потраплю. Але до цього необхідно, щоб ви погодилися взяти участь у церемонії відчитування!..
– Для нього я погоджуся на все.
– Це мудре і гідне рішення, – відповів, підводячись. – Тепер я певний, що ваша душа віднайде спокій! – запевнив, виходячи.
З-поза дверей я ще чула, як вони утрійку нараджувалися щодо церемонії, яку бонза призначив у четвер.
Цього дня о сьомій годині зрана до моєї кімнати тихо увійшла Є. На руці у неї звисав довгий кусень сірого шовку, посвяченого в Тибеті, «чистого» шовку.
Вона допомогла мені одягнутися та прикрити голову шалем, перестерігаючи, щоби цього ранку я ані разу не глянула на себе у дзеркало. Ми, врешті, зійшли долів на подвір’я, де усі чотири бонзи, вбрані у червоний церемоніяльний одяг, прикрашений золотом, з довжезними рукавами та шарфами, з високими коронами на головах, вже чекали на нас. Побіч них стояла Ріта, мій муж та уся служба. Я з жалем помітила, що між ними не було «мого» бонзи з Тибету, це, видно, була надто незначна подія, щоб відривати його від роздумувань і молитов…