Теплі історії про кохання

Здається, час застиг. Він міцно тримав мене за талію й гіпнотизував поглядом глибоких сірих очей. Здійнявся вихор, піднімаючи з землі жовте листя. Воно закрутилося в шаленому танці, відділяючи нас від усього світу. Я чула, як голосно гупотіло його (чи моє?) серце, ноги стали ватними, а щоки запалали, мов стиглий помідор. «Ого, як приємно!» — насмішкувато прошепотів нахаба, а я, не знаючи, що вдіяти, вирвалася з його обіймів, попрощалася зі своїм кавалером і побігла додому. Була сердита на всіх: на себе — що поводилася, як школярка; на свого хлопця — бо він анічогісінько не вдіяв; на того, другого, — що вибив мене з колії, — тож почувалася по-дурному.

Наступного дня, повертаючись з університету, я почула від вахтерки гуртожитку, що в мене гість. «Вадик! — подумала. — Зараз він дістане за вчорашнє! Стояв, як справжнісінький тюхтій, доки те недорозуміння дозволяло собі так поводитися зі мною». Ішла коридором і вигадувала покарання. Перед входом до кімнати почула голосний регіт, увійшла — і затялася! На мене чекало саме оте не-дорозуміння! Він невимушено сидів на моєму ліжку, розказуючи сусідкам по кімнаті небилиці. Дівчата, побачивши мене, відразу згадали про свої невідкладні справи. Проходячи повз, відчайдушно жестикулювали руками: «Хлопець — клас!» Я знову розлютилася: ніколи не чула від них схвальних слів про Вадика, й жодного разу подруги не реготали так над його жартами! Але видушила усмішку, вирішила бути ввічливою й холодною.

А зараз не розумію, що він такого зробив, адже через кілька хвилин ми бігли сходами, наче діти, узявшись за руки. Гуляли Старим містом, розглядаючи архітектуру, він розповідав історичні факти про місця, де ми ходили; загадували бажання, доторкнувшись до Тріумфальної арки костелу Петра й Павла, сиділи на лавочці, насолоджуючись останнім осіннім сонечком. Він тримав мою долоню, здавалося, що я створена для нього, а він — для мене. Називав своєю дівчинкою, говорив компліменти, а я ловила кожне слово й тонула в озерах його очей. Пізно ввечері він сором’язливо чмокнув мене в губи й побіг, пообіцявши прийти за два дні.

Не прийшов. Ні за два дні, ні за два тижні, ані за два місяці. А я ходила, як причинна. Не могла ні їсти, ні спати, забула інших залицяльників і значення слова «розважатися». Знала, що з ним усе гаразд, але не відала, чому зник. Згодом до мене почав хтось телефонувати й мовчати у слухавку, надсилати порожні повідомлення. Відчувала, що це він. Просила заговорити, та марно. Якось побачила його разом із хлопцями біля бібліотеки. Витягла мобільний і зателефонувала настирливому анонімові. У його кишені забринів телефон. Він почервонів, а я лише скрушно хитнула головою й утекла.