![Яр [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/8/2/yar-uk-download.jpg)
Яр [uk]
- Автор: Билык Иван Иванович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грамота
- ISBN: 978-966-379-142-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Яр [uk]». Краткое содержание книги:
Я подумав, що в такій веремії для мене було б найкраще, коли б «залізничник» повторив свою давню пропозицію. Він теж був у не менш збудженому стані, а в такому стані людина мимоволі намагається йти второваною стежкою.
— Дак чё — пройдем в мой пульман? — озвався «залізничник», мовби відчувши моє прохання. Це була та вторована стежка. Він навіть відтворив її з подробицями: — У меня там лучше, чем в купейном.
Я стримано кивнув, намагаючись не переграти, і ми пішли в тому самому напрямку, у якому досі йшов і я: у хвіст «мого» та обох «будьонівських» ешелонів. Ішли мовчки, обминаючи гуртики кавалеристів, хоча простіше було б пролізти попід першим-ліпшим вагоном. Цього «залізничник» не хотів робити, боявся, що я втечу. Я намагавсь не думати про його подальші плани щодо мене, намагався також здаватись якнайспокійнішим, для цього мав би зайти з ним у незобов'язливу розмову, але не міг вичавити із себе й слова. Ніколи не вмів розмовляти з наглядачами, мені щоразу заціплювало. Та й мій супутник не силкувався мене розважати, лише ступав попліч і сторожко косував на мене збоку, тримаючи напоготові свій «аргумент».
Коли ми обминули останній вагон кавалерійського ешелону, «залізничник» почав помітно нервувати, він явно шкодував, що поклався на власні сили й не гукнув будьонівців і з їхньою допомогою не скрутив мені руки. Ми йшли сплетінням колій і стрілок, а я й досі не знав, куди прямуємо, бо територія станції вже кінчалася. Та коли попереду за височенними кучугурами антрациту виринула присадкувата двоповерхова будівля з почорнілої цегли, я вже не мав сумніву: «залізничник» веде мене якщо не до лінійної міліції, то принаймні до вокзалу, там він гукне когось на підмогу й мене затримають уже фундаментально.
Далі я не мав права зволікати й вагатися. Або вислизну з його рук зараз, або ніколи, можливо, це навіть останній у моєму житті шанс. При цьому ставки були далеко не рівні: якщо він ризикував розквашеним носом, то я важив життям. Адже я втік із концтабору й на мене, я був певен, оголошено всесоюзний розшук. Скориставшись із нагоди, коли довелося порушити ритм кроків, бо долали складний механізм стрілки, я розмахнувся й навідліг ударив «залізничника» кулаком у живіт, потім підхопив випущений ним молоточок і побіг туди, де сичали парою локомотиви. Один із ешелонів саме рушив, я схопився за поруччя найближчого товарного вагона, в якого виявився гальмівний майданчик. На майданчику сидів кавалерист із шашкою й карабіном, я його вчасно побачив, але все-таки вихопився на приступки, мусив бодай трохи від'їхати від станції, а там хай хоч скидають мене серед поля.
Але згори прогуло ледачим басом:
— Давай слазь...
Слідом за цим уздовж поїзда пробіг ляскіт і поїзд, ледве рушивши, зупинився. Я глянув на кавалериста, натомість іще дужче вп'явся в поруччя. Ніяка сила не могла відірвати мене.
Боєць здивувався:
— Ты чего?..
Його біляве губате обличчя лисніло від поту. Але я вперто мовчав. У цей час із єдиного класного вагона, причепленого відразу до тендера, вилізло троє в ремінних портупеях навхрест. Найстарший запитав «мого» бійця:
— Милюков, что это за штатский в твоем тамбуре?
Названий Мілюковим виструнчився й прогудів тим самим ледачим басом:
— А я почем знаю!..
— То есть как?!
— Да вскочил вот на подножку...
— То есть, как «вскочил»?! — Командир наказав одному зі своїх підлеглих: — Ну-ка проверь у него документы!
Тепер я вже просто мусив злізти додолу, забувши про трофейний молоточок, і знехотя простяг тому командирчикові свою єдину особисту посвідку, яка зроду не була моєю, бо в ній значилося:
«Литовченко Яким Єлисейович, 1905 року народження». Яким був рівно на десять років старшим від мене, така різниця спочатку здалась лейтенантові підозрілою, але подальша інформація притупила його пильність. Я мовчки переступив з ноги на ногу, лейтенант розгублено блимнув на мене й передав мою посвідку старшому начальникові. Старший насмішкувато процідив:
— Враг народа?
Але в цей час пролунав свисток локомотива й усі троє занепокоїлися. Поряд нагодивсь міліціонер, і старший поманив його пальцем:
— Вот, разберись. Хотел пробраться в наш поезд.