Легенда про Сонну Балку та інші історії

— Це лише Бог знає! — вигукнув нещасний, втрачаючи глузд. — Я не я, а, може, хтось інший. Мабуть, хтось інший вселився у моє тіло. Учора ввечері це був я, але заснув на горі й мені підмінили рушницю, й усе змінилося, змінився й я, тому не можу повідомити ні свого імені, ні хто такий!

Присутні стали переглядатися між собою, кивати, стукати пальцями себе в чоло. Зашепотіли також, чи не відібрати в приблуди рушницю, щоб не сталося якого нещастя. Від самої імовірності такого поважний чоловік у трикутному капелюсі відійшов на безпечну відстань. Аж тут якась мила молодиця проштовхнулася крізь юрбу, щоб поглянути на сивобородого дідугана. На руках вона тримала опецькуватого малюка, який від погляду чужинця заверещав.

— Годі, Рипе, — цитьнула вона. — Тихо будь, маленький дурнику. Дідусь тобі не нашкодить.

Ім’я дитини, зовнішність матері, інтонації її голосу, усе пробудило хвилю спогадів у голові прибульця.

— Як тебе звати, добра жінко? — спитав він.

— Джудіт Карденьє.

— А як звали твого батька?

— Ім’я мого бідного татуся було Рип ван Вінкль, але він двадцять років тому пішов із дому з рушницею, і з того часу про нього ніхто нічого не чув. Лише собака повернувся додому сам. Чи він застрелився, чи індіанці схопили — ніхто не зможе сказати. Тоді я ще була зовсім маленькою дівчиною.

Рип мав ще одне запитання, яке йому кортіло поставити, і він запитав тремтячим голосом:

— А де твоя мати?

— О, вона вже на тому світі, це сталося нещодавно. їй луснула жила через сварку з крамарем, котрий прибув із Нової Англії.

Хоча б це у звістці було втішним. Чесний чоловік більше не міг стримуватися. Він схопив свою доньку та дитину в обійми.

— Я твій батько! — заволав він. — Я Рип ван Вінкль, колись молодий, а зараз нікому не відомий старий Рип ван Вінкль!

Усі витріщалися, поки якась бабуся випхалася з натовпу, приклала руку до свого чола, уважно оглянула обличчя нещасного і за хвилину вигукнула:

— Справді! Це Рип ван Вінкль, точно він. Ласкаво просимо додому, старий сусідоньку. Де ж ви вешталися ці довгих двадцять років?

Історія Рипа виявилася напрочуд короткою, бо двадцять років проминули для нього як одна ніч. Сусіди дивувалися, коли почули про це. Дехто з них не вірив, вони переморгувалися між собою і надимали щоки. А поважний чоловік у трикутному капелюсі, як тільки тривога минулася, вирішив уточнити місце події, при цьому закопилив губу і похитав головою. Це повторили й усі інші учасники зібрання.

А потім постановили спитати думку старого Пітера Вандердонка, котрого помітили, як той човгав дорогою. Він був нащадком тезки-історика, який написав одну з перших хронік провінції. І як найстаріший мешканець села добре знав усі знакові події та повір'я околиць. Він одразу ж згадав Рипа і цілковито підтвердив правдивість цієї історії. А також запевнив товариство, що цей факт підтверджений його пращуром-істориком. Каацкільські гори завжди заселяли дивовижні істоти. Абсолютно достовірно те, що великий Гендрик Гудзон, першовідкривач річки та краю, періодично обходив їх із «примісячною ватагою», таким чином наглядаючи за своїми володіннями і пильно пантруючи річку та велике місто, названі його іменем. Його батькові якось довелося бачити почвар у старовинній голландській одежі, які грали в кеглі глибоко в горах, і одного літнього вечора він чув стукіт їхніх куль, що нагадував віддалений гуркіт грому.