Вчителька, дочка Колумба
- Автор: Мах Вільгельм
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Іван Глинський
- Жанр: Классическая проза 20 века
Электронная книга - «Вчителька, дочка Колумба». Краткое содержание книги:
— Візит за візит,— починає недбало,— розумію, знаю, хотів. І що ж. До дідька ці умовності. Вирішив трохи прибратися для вас, прошу оцінити. До Льоди ніколи не прибираюсь, звик. Але сьогодні Льоді спокій. У майбутньому черговість відвідин залежатиме від вас.
Агнешка, задубіла, слухає й не чує. Втуплюється в Балча без жодної думки, без жодного свідомого почуття. У цьому предивному сні є якийсь острах, є відраза, і ще, поза всякою її згодою чи протидією, є він сам, цей чоловік, його міцний засмаглий торс і глухе бриніння голосу:
— Ви, добродійко, гніваєтеся? Не варто: це — звичайна щирість. Навіщо оті всі церемонії? Живемо через поріг, сусіди. Скажу навіть більше: ви, пані, мешкаєте у мене.
...Та от хвилинне приголомшення поступається натискові дійсності — і острах з відразою, а найбільше це непрохане гостювання, стають одним ударом зневаги, болючої кривди, як виплеснута несамохіть з серця ненависть:
— Ідіть звідси!
Балч спершу зиркає на Агнешку, котра по-дитячому й безпорадно затуляє обличчя. Потім на себе, немовби аж тепер помічає свій вигляд.
— Я — хам.
І, відсунувши ліжко вбік, переходить до своєї кімнати. Бере з стільця свіжу сорочку, вдягає, хапливо вбираючи в штани. Тепер починається мука з краваткою. Балч знову вертається до Агнешки:
— Ану, погляньте тепер. Краще?
Агнешка подумки закінчує рахувати до тридцяти. Так її вчили. Спокійно! Спокійно! Не здатися! Не дивуватися! Є, як є. Як звичайно. І вже холодно, фамільярно оцінює Балча:
— Краватка — безнадійно погано зав’язана.
— Краще не вмію. Може б, ви...
— Не варто. Товаришу Балч, я хочу залишитися сама. Справді.
— Сама! Сама! Учителька не може бути сама. А діти?
— Гарненька мені дитина.
— Як удалися перші відвідини кузні?
— Ви що — висліджували?
— Якраз і висліджував! Свої очі маю гострі, маю і чужі вірні.
— Бідні люди.
— Бідні — що зі мною?
— Ви тільки про себе. Я взагалі про село, про школу.
— Я теж думаю про школу, про вас. Я вас розумію. Краще, ніж це вам здається. Я вам допоможу. Це вже я обіцяв. Боюся лише: чи ви взагалі зберете учнів?
— Ви смішні. Школа без учнів? Я відразу домовилася у відділі шкіл про приїзд інспекторів у перший же день навчання. Школа мусить працювати!
Агнешка, втягнута в розмову про справи найважливіші для неї, не зауважила, що Балч виголошує свої запевнення й побоювання не зовсім щиро, невпевнено. Він будь-що затягує відвідини, бо хоче бути з нею, при ній, хоче найменшим жестом, інтонацією, посмішкою та блиском очей виказати їй і не виказати водночас, як вона подобається йому. Та чи він хоча б сам усе це усвідомлює? Наполовину. Мовлені ним слова стикаються з зустрічною течією півдумок та піввражень, викликаних її близькістю. Балч помічає, що плащик сповз з її плеча, і поправляє його, бачить пасемце волосся, що, злетівши зі скроні, спало на щоку й дражнить куточок губ,— хотів би торкнутися його, однак не наважується. Уперше в житті відчуває несміливу радість такого залицяння. Напівсвідомого. Поправив мені плащ, думає Агнешка й запам’ятовує це, хоч вчасно похопилась і забуває те за наказом волі. Усвідомлює й запам’ятовує тим самим найтаємнішим записом жіночої уяви, котрий, попри слова й думки, підлагоджується під невідомі думки й почуття цієї чужої людини. Звідки це в мені, оце бридке кокетування, жахається вона, ця зіпсутість? Що це мені привиджується? Чи помічаю, як він на мене дивиться? Чи не здогадуюся чому? Ні — вирішує. Не здогадуюся.
— Ви хочете школи — буде школа. Інспекція — дідько з нею, влаштуємо й це, може, навіть і не службовим порядком. Ще є трофейний коньяк і ром. Вам так личить отой запал, наполегливість, мрійливість.
— Запал і наполегливість — згодна. Мрійливість — ні.
— Ви не визнаєте мрійливості! — Балч бере модель судна, підносить до світла й неголосно читає вирізьблену присвяту: «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Гарна цяцька. Колумб — це хто? Наречений, певно?
— Більше. Однак, товаришу Балч, ми ухиляємося від теми.
— Я знаю — школа! Школа й школа! — Він втрачає терпіння, голос стає поривчастим.— У нас школа — фікція. Аби для статистики — не більше.
— Прошу не кричати у мене: тут спить Флокс.
— Знаю, що спить. Сам попрохав, аби спав.
— Що це значить?!
— Ах, що ви подумали? — Балч вибухає сміхом.— Побував у мене, поки ви повернулись. Довірливіший. Поділився з ним вечерею. Що ж... галушки, чарочка чистої. Потім уклав його спати.
— Ви?
— Я. І переніс від Пживлоцької ваші речі.