Козацький оберіг
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-966-97344-2-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Козацький оберіг». Краткое содержание книги:
Після одужання побачив я, що будівництво замку йде швидко, набагато швидше, ніж майстри розраховували, і без жодної затримки чи неприємності. До місця того проклятого не хотів я навіть наближатися. Хоча, коли вже побудований замок я освячував, довелося мені навколо всіх стін обійти. І як проходив повз північну стіну із кадилом, здалося мені, що тополя переді мною, наче перед спільником по змові, гіллям затріпотіла, аж я декілька разів перехрестився й молитву побожно прочитав.
Не знаю, що там тієї бісівської ночі відбулося, і вже тридцять років намагаюсь не думати, але чомусь мені здається, що не варто отой спогад про моторошну ніч із собою до могили забирати. Може вона колись у нагоді добрій справі стане.
Тому нехай Боже благословення назавжди залишиться над цим замком і над нашим славним краєм.
Амінь.»
— Оце так історія! — промовив соцький, коли панотець закінчив читати. — Скільки років цей замок охороняю, але й гадки не мав, що тут такі дива творилися!
— А який сьогодні день, панове? — несподівано запитав козак Голота.
Усі перезирнулися.
— Дванадцяте червня, — подумавши, сказав отець Григорій.
Данько аж підскочив:
— Так сьогодні воно й засвітиться!
— То все марно. — Сумно майнув рукою соцький. — Від старої фортеці вже нічого не лишилося — старе каміння переклали для вежі та фундаменту, усе навколо перекопали, коли вали та рів зводили. Тополю зрубали. Я ніколи поблизу замку жодної високої деревини не бачив. Нічого з цього не вийде. Та і не дуже я вірю в усі ці легенди, які шановний панотець тут нам прочитав.
— Дійсно, може з часом щось нове з’явиться, а так шукати — марна справа, — підтримав його козак Голота.
Отець Григорій, трохи сумний через те, що не зміг допомогти товариству, а його нічні труди пропали даремно, почав збирати прочитані листи.
Раптом у двері вбіг захеканий латник.
— Пане соцький, — з порога закричав він, — отой полонений втік!
— Як втік?! — підхопився з місця соцький.
— Та навіть не можу второпати, — розгублено відповів охоронець, — він же ж, за вашим наказом, був у кайдани закутий, я вранці йому їсти приніс, тільки двері відчинив, як мені назустріч якийсь птах як порхне, може гайворон? Я з несподіванки аж сахнувся, а той — повз мене — і на вулицю вихопився, а там чорним крилом тільки майнув — і немає. Дивлюся, а біля стіни, де полонений був прикутий, тільки кайдани лежать.
— Ну все, панове, піду я сам розберусь, що там у льосі сталося, — підвівся соцький. Видно було, що його думки цілком заполонила нова неприємна подія.
Глава 10. Годинник майстра Готліба
Данько замислено брів через замкову площу до брами. Різні думки лізли йому в голову. Він, мабуть, єдиний беззастережно повірив розповіді старого священика. Хлопець згадував північні стіни фортеці, де облазив, здається, кожну шпарину, і думав: «Де ж знаходитися таємний вхід до «серця» фортеці? Що там заховано, і чи варто туди лізти?» Данько розумів, що не заспокоїться, доки не знайде відповіді на ці питання. Він вирішив пошукати те місце, звідки інженер Готліб та священик Йосафат побачили таємниче біле світло.
Знову стояла неймовірна спека. Латники біля брами зовсім зіпріли у своїх товстих шкіряних панцирах, обшитих залізними пластинами. Вони познімали шоломи й час від часу плескали на свої розчервонілі обличчя водою з фляг.
— Куди, малий, прямуєш, дивись, сонце голову напече! — ліниво промовив один з них, помітивши, що Данько рішуче прямує із замку. Другий страж тільки кліпнув очима. Він стояв, тяжко спираючись на алебарду, і, мабуть, про себе лаяв суворого соцького, який не дозволяв охоронцям знімати панцир тоді, коли вони стояли на варті.
— Та так, на ставок зібрався, — сказав Данько перше, що прийшло йому в голову, — а від сонця я лопухом накриюсь.
— От дитя непосидюще, — кволо махнув рукою латник.
Данько пройшов через міст і виліз на вал, що оточував замок. Суха земля під ногами сипалася, а сонце немилосердно пекло голову. Данько зірвав великий лопух, що ріс біля підніжжя валу та нап’яв його собі на голову.
Ось і довга північна стіна. Височіла вона над ровом та валом, дивилася грізно своїми бійницями, і Данько здавався маленькою комахою перед могутньою спорудою. Тепер треба було знайти місце, де росла колись стара тополя. Але де могли бути залишки старих стін? За шістдесят років з часу, коли почали будувати новий замок, багато що змінилося, де-не-де до замку тулилися селянські подвір’я, між якими зеленіли сади та лани пшениці.