Карти на стіл
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- Переводчик: Лілія Яким
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Карти на стіл». Краткое содержание книги:
– Однак наш друг містер Шайтана не був безгрішним, – запротестував Пуаро. – Цілком можливо, що він припустився помилки.
– Щодо всіх чотирьох?
– Не думаю. Він не був настільки дурним.
– Тоді як, помилився щодо половини з них?
– Сумнівно. Я радше сказав би, лише щодо однієї людини.
– Отже одна безневинна людина і троє злочинців? Кепська ситуація. І біда в тому, що, навіть коли ми докопаємося до правди, це не обов’язково нам допоможе. Якщо хтось і штовхнув свою двоюрідну бабцю зі сходів у 1912 році, з цієї інформації мало користі в році 1937-му.
– Ще й як багато користі, – сказав Пуаро підбадьорливим тоном. – Ви це прекрасно знаєте. Знаєте не гірше за мене.
Баттл повільно кивнув головою.
– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Почерк убивці.
– Тобто ви хочете сказати, – озвалася місіс Олівер, – що минула жертва також має бути заколота стилетом?
– Не обов’язково аж так один в один, місіс Олівер, – відповів суперінтендант, розвертаючись до неї. – Але я не сумніваюся, що це має бути якийсь дуже схожий тип убивства. Деталі, звісно, можуть відрізнятися, але суть має бути незмінною. Це дивна річ, але саме цим злочинці завжди себе видають.
– Люди – вкрай неоригінальні створіння, – підсумував Еркюль Пуаро.
– Але жінки, – сказала місіс Олівер, – уміють завжди бути різними. Я, наприклад, ніколи не скоїла б однакового вбивства двічі поспіль.
– Хіба ви ніколи не використовуєте той самий сюжет двічі? – запитав Баттл.
– «Вбивство Лотоса», – пробурмотів бельгієць. – «Ключ у воску від свічки».
Письменниця повернулася до нього, а її очі аж засвітилися від вдячності за його ремарку.
– Ви дуже розумні, якщо змогли завважити це. Бо ці два романи, звісно ж, побудовані на однаковому сюжеті, але ніхто більше цього не помічає. В одному маємо викрадення документів під час неофіційного урядового прийому, а в другому – вбивство на Борнео в бунгало каучукового плантатора.
– Однак обидві історії побудовані на основі того самого задуму, – зазначив Пуаро. – Це один із ваших найкращих трюків. Каучуковий плантатор підлаштовує власне вбивство, а урядовий міністр – викрадення своїх же документів. В обох історіях в останній момент з’являється якась людина, що перетворює обман у реальність.
– А мені, місіс Олівер, сподобався ваш останній роман, – зізнався суперінтендант Баттл. – Той, де водночас застрелюють усіх головних констеблів. У вас лише в одному чи двох моментах є невеличкі огріхи щодо певних професійних тонкощів. І я знаю, що ви любите точність, тому подумав…
Місіс Олівер перебила його:
– Власне кажучи, мені байдуже до точності. Та й хто зараз дбає про точність? Абсолютно ніхто. Якщо репортер напише, що красива двадцятидворічна дівчина наклала на себе руки, ввімкнувши газ, а перед тим поглянула на море за вікном і поцілувала свого улюбленого лабрадора Боба на прощання, то чи буде хтось піднімати бучу, бо дівчині насправді було двадцять шість, вікна кімнати виходили на сад, а собака був сіліхем-тер’єром на ймення Бонні? Якщо журналісти можуть робити таке, то не бачу проблеми в тому, що я можу сплутати якісь поліційні чини й написати «револьвер», коли мала б написати «пістолет», «диктограф», маючи на увазі «фонограф», чи використаю в оповіді отруту, що дозволяє персонажу вимовити лише одне останнє речення перед смертю, і все. Що насправді важливо – це велика кількість смертей! Якщо оповідь стає трохи нудною – треба просто ще трохи крові. Хтось збирається щось розповісти – цю людину вбивають першою. Це завжди спрацьовує. Я використовую такий прийом у всіх своїх книжках, звісно, щоразу замасковуючи його по-іншому. Читачі обожнюють історії про отрути, які не залишають жодного сліду, про інспекторів-розтелеп, про дівчат, зв’язаних по руках і ногах десь у підвалі, який потроху наповнюється газом чи водою (вкрай клопіткий спосіб убити когось, їй-богу), і про героїв, які можуть голими руками розправитися щонайменше з трьома-сімома лиходіями за раз. Я за своє життя написала тридцять дві книжки – які насправді всі абсолютно однакові за своєю суттю, про що й зазначив мсьє Пуаро. Втім, ніхто більше цього не помітив. І я шкодую лише про одне – що зробила свого детектива фіном. Насправді я зовсім нічого не знаю про фінів, тому постійно отримую листи з Фінляндії, де мене повідомляють про речі, які мій герой-фін аж ніяк не міг сказати чи зробити. Схоже, вони там у Фінляндії дуже полюбляють читати детективи. Гадаю, це через довгі зими й короткі дні. А от у Болгарії чи Румунії, здається, люди зовсім не читають. Треба було зробити його болгарином.