Леді Африка

Батько облаштував цю стайню з племінними кіньми за велінням серця, вклав у неї всю свою любов, створив грубу племінну книгу, за якою можна простежити родовід коней до третього коліна, неначе вони — величні князі. Це були найкращі коні, яких лише можна собі уявити. І батько не збирався так просто всім цим поступатися, надто багато було вкладено в справу.

Ми з Пегасом виїхали на відкритий шлях, і, щоб краще зорієнтуватись, я притримала коня й роззирнулася довкола. Далі пустила його вчвал. Він помчав, немов відпущена пружина, прискорився на пологому схилі, підіймаючи мене в ритмі свого кроку — стрімкого й красивого, наближеного до польоту.

У свої чотирнадцять я допомогла йому народитися. Якраз тоді приїхала додому на канікули. Спостерігаючи за Кокеткою, раділа, що можу бути присутньою під час цієї події. Після жахливого народження Аполлона й набігу мурах сіафу Кокетка вже кілька років приносила здорових лошат, але я все одно не хотіла залишати її ні на хвилину й останні кілька тижнів спала в її загорожі. Коли нарешті лошатко вийшло, я руками розірвала гладенький прозорий міхур та обережно, підтримуючи його за маленькі витончені ніжки, поклала в пухкеньке солом’яне ліжечко. Я стримувала радісне тремтіння й відчувала величезну полегкість. Уперше сама була акушеркою, до того ж обійшлося без пригод. Батько довіряв мені й не приходив до стайні аж до світанку, поки я тримала в руках Пегаса — теплий вологий клубочок із худенькими зігнутими колінцями.

— Ти чудово впоралася, — сказав батько, коли нарешті став на порозі стайні. Здавалося, він розумів, що навіть запилюжений кінчик його черевика, який стане на долівку стайні, здатен зменшити значущість моєї справи.

— Ти допомогла йому народитися. Думаю, тепер він твій.

— Мій?

У мене ніколи не було власності, я роками залюбки доглядала, годувала, пестила батькових коней, дбала про них, навіть не замислюючись про те, кому вони належать. І ось тепер це чудове створіння належало мені — крихта батькової прихильності, якої я, навіть не здогадуючись про це, так відчайдушно жадала.

Ми з Пегасом закінчили пробіг і рушили додому довгим шляхом, що пролягав північною межею долини. Сусід нещодавно розорав прилеглу ділянку, й тепер я її побачила. На тому місці, де раніше були відкриті землі та незаймане пустище, прямісінько, немов сірники, стояли кілки для огорожі.

Я поїхала вздовж них і незабаром побачила широкогрудого фермера без капелюха з мотком дроту через плече. Він натягував дріт за допомогою молотка, кліщів та скоб, і м’язи на руках напружувалися, коли він прив’язував та закріплював його навколо кожного кілка. Його комір потемнів від поту. Фермер працював, поки ми з Пегасом не зупинилися за півтора метра від нього. Тоді він глянув на мене й усміхнувся.

— Ти толочиш моє пасовисько.

Я розуміла, що він жартує, — не було ще ніякого пасовиська, нічого ще тут не було, — але могла б побитися об заклад, що одного дня воно буде, й це буде дивовижно. Такий висновок можна було зробити вже з того, як він міцно встановлював кілки.