Велика, більша й найбільша
- Автор: Брошкевич Ежи
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Велика, більша й найбільша». Краткое содержание книги:
Так. Тільки ж — уночі була буря.
Боб Феріс і Жан Габль, пілоти “Дугласа”, залишили свій літак і рушили до Ят опівдні напередодні.
Коли “Дуглас” приземлився серед пустелі і за кілька годин з’ясувалося, що справа кепська, Боб і Жан довго не роздумували: саме стільки, щоб викурити по сигареті.
Боб сказав:
— До Ят близько ста кілометрів.
— Я ніколи ще не бував у Ят, — засміявся Жан.
— Слід би побувати, — рїуркнув Боб.
Тоді Жан підвівся, кинув недопалок і сказав:
— Ну то ходімо.
Потім вони пішли до командира екіпажу і все це повторили йому. Жан тільки додав, що на божу волю нема чого покладатися і краще спробувати, чи не вдасться з усім цим упоратись власними силами.
— У нас мало води, — сказав командир.
Вони кивнули на знак згоди. Бо ж саме Боб перший помітив, як під час посадки лопнув бак і води залишилось там обмаль.
— Все-таки ви одержите триденну порцію, — додав командир.
— Прогулянка якраз на три дні, — засміявся Жан.
Командир проте не всміхнувся. Він був серйозний. І сказав їм цілком серйозно, що саме цього він од них і сподівався, але не хотів вимагати, бо ризик надто великий. У пустелі навіть найкращі компас і мапа не дуже допомагають пішому.
— Якщо вони збочать на кілька кілометрів, може статися… — він не докінчив.
— Я й гадки не маю збочувати! — обурився Жан.
Однак, коли вже мали рушати в путь, і Боб, і Жан попросили, щоб “у разі чого” повідомили сім’ї. Боб просив переслати свій парадний мундир десятирічному синові, а Жан заповідав усе оддати дружині, а негритянське намисто, куплене у Браззавілі, — восьмирічній доньці.
І вони подалися.
Сонце котилося вже до заходу, але небо ще дихало жаром і повітря над барханами тремтіло.
Усі на прощання бадьоро гукали й махали руками. Всі всміхалися, та коли силуети Боба і Жана зникли за найближчим барханом, одна жінка несподівано заплакала.
Попервах Жан намагався розмовляти з Бобом і навіть наспівувати. Але Боб гримнув на нього. Мовляв, це не прогулянка і нема чого кривлятися. Не треба марнувати сили. І Жан замовк.
Справді — це була не прогулянка. Три дні, щоб дістатися до Ят. Здається, немало. Та коли сонце пече, мов розтоплений метал, коли ноги вгрузають по кісточки у пісок, коли на сотні кілометрів довкола суцільна пустка — тоді три дні і запаси води на три дні — це дуже і дуже мало.
Отож ішли мовчки, розмірено, зосереджено, раз у раз мінялися місцями, як лижники, що бредуть по снігу. То один прокладав слід, то інший.
Але й це не дуже допомагало. Одежа прилипла до тіла, губи пересихали і репались, язик розпухав у роті.
Минула година, друга. Сонце вже скотилося до самого обрію. Вони піднялися на вершину високого бархана. Аж раптом обоє спинились ніби вкопані і скрикнули.
Зліва, на заході вони побачили велике біло-зелене місто.
Мінарети, пальми, білі округлі дахи будинків, що терасами спускалися з пагорбів. І все це дуже близько — за стіною розпеченого мерехтливого повітря. До них долинав віддалений людський гомін, гамір міста, віддих його життя.
Пілоти перезирнулися. Боб, скривившись, плюнув. Жан закусив губу.
— Це підлота, — сказав Жан. Боб знизав плечима.
— До кого, власне, ти маєш претензії?
— Ні до кого.
— Так от, фата моргана є фата моргана. І край.
— Бобе, але чи справді це міраж?
— Та звичайно. Тут ми можемо побачити сорок озер, двадцять міст, чотири оази… і все це буде тільки омана.
— То хіба ж це не підлота?
— Підлота. Але із законами природи сперечатися я не збираюся. Шкода здоров’я. Ходімо?
— Ходімо.
І вони подибали далі. Боб дивився поперед себе. А Жан усе зиркав на чудесне місто.
То забави сонця. Його проміння, переломлюючись в атмосфері, переносить зображення на сотні кілометрів. Ще одна підступність пустелі. Обман, який пробуджує сподівання, аби ще жахливіше їх розвіяти. Розвіяти назавше.
Так, то був обман. Не змигнулося й чверті години, як місто почало бліднути, підноситися вгору й танути — танути, ніби дим. Сіріли зелені пальми, половіли білі стіни.
В кінці зосталася лише сіро-жовта пустеля. Безжальне й мертве море барханів.
Коли місто зовсім зникло, Боб глянув на годинника.
— За годину сонце сяде, — сказав він. — Після його заходу півгодини відпочинемо, а тоді вже йтимемо до світанку.
Жан хотів засвистіти пісеньку “Я люблю Париж”, але губи його не слухались.
Він заступив Боба — почав прокладати шлях.
У Сахарі не буває сутінків, не буває повільного переходу від дня до ночі. Ніч западає нагло. Майже без попередження. Йде разом з подихом холодного вітру.
Швидко холоднішало. Йти стало легше. Жан ішов попереду, спиняючись кожної півгодини, аби звірити напрям за компасом і мапою.
Йшли мовчки. Лише коли зійшов місяць, Жан привітав його радісним окликом:
— Привіт, діду!
Місяць мовчав. Натомість Боб зовсім невесело запитав:
— Чому це він із серпанком?
Жан не відповів. Його усміхнене обличчя одразу споважніло.
— Чи доводилось тобі коли-небудь бачити такий місяць над Сахарою? — знову спитав Боб.
— Так, — одказав Жан.
— Коли?
Жан нічого не відповів. Та Боб знав відповідь не гірше за Жана. І справді він сам собі відповів:
— Я бачив. Перед бурею.
— Не скигли, — буркнув Жан. — Хвилюватимемось, коли вона нас прихопить.
Десь опівночі вітер почав дужчати. Ще не піднімав пісок. Але було ясно, чого чекати. Дедалі густіший туман оповивав місяць, затьмарюючи його холодний блиск.
— Що ж буде? — спитав нарешті Жан.
Боб зупинився.
— Слухай-но, голубе, — сказав він. — Може, десь тут знайдемо якийсь камінь і під ним сховаємось.
— Може. А коли ні?
Боб покивав головою і вперше всміхнувся.
— Тоді, — сказав він, — все залежатиме від того, скільки триватиме буря. Чотири години чи чотири дні. У першому випадку, мабуть, не дозволимо себе засипати.
— Мабуть.
— Отож. Найважливіше — не дозволити себе засипати.
— Добре, — відповів Жан.
Вони знову рушили в путь.
Аж за кілька хвилин Жан озвався:
— Гей, Бобе!
— Що?
— А коли вона триватиме чотири дні?
Боб тихо пирснув:
— З таким запитанням звернися до святого Миколая.
— Ідіотські жарти.
— Ідіотське запитання, — розлютився Боб. — Ти ж сам знаєш, що коли буря триватиме навіть одну добу, від нас зостануться лише фотографії.
Жан замовк. Але за хвилину він засміявся.
— Що таке? — спитав Боб.
— У такому разі, — пояснив Жан, — мені буде краще, ніж тобі.
— Чому?
— Бо я фотогенічніший за тебе.
— Ти просто з глузду з’їхав, — буркнув Боб.
О другій годині зупинилися відпочити. Обидва дуже втомилися: вісім годин майже без відпочинку брели вони серед пустельної тиші, грузнучи у піску. М’язи боліли, горло пересохло.
— Знаєш, Бобе, — сказав Жан, коли вони зупинилися. — Врешті, що буде, того не минути. Мені тільки їх жаль.
Боб знизав плечима.
— А мені жаль і їх, і тебе, і себе. І з цього один висновок…
— Який?
— Ми мусимо врятуватися самі, аби врятувати їх. Ясно?
— Здається, ясно. І було б набагато ясніше, коли б не той проклятий туман навколо місяця.
Вони глянули на небо. Місяць червонішав, ніби освітлений загравою далекої пожежі.
— Ну, голубе, — сказав Боб, — тримайся! Скоро почнеться.
І замість сісти рушив далі.
— Гей, — обурився Жан, — ми ж мали відпочити.
Боб навіть не озирнувся.
— Може, все-таки трапиться якесь каміння, скала, щось таке, за чим можна сховатися, — сказав він.
— Ти сподіваєшся? — гірко засміявся Жан, чвалаючи за другом. — А я не вірю. Мені вже здається, що у всьому світі нема нічого, крім піску.
Боб махнув рукою.
— Треба спробувати. Побачимо, що там, за тим барханом.
Але за “тим барханом” знову був тільки пісок. І темні контури нового пасма барханів. Пілоти йшли і йшли далі, на північний захід, до Ят.