“Галатея”

— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — …Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.

— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор просто глузує з мене. — Отже, це просто знахар?

— Гм… Певною мірою, так.

— І молодий?

— Не старий.

— Нічого не розумію!

Я припустився найгрубішої помилки кореспондента: замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.

— І саме він створив оті чудесні ліки?

— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.

Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу:

— Гаразд, я вас познайомлю з ним.

Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт: їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка: молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…

Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері якоїсь кімнати і сказав:

— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.

Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.

— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятись, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…

— Я не жартую, товаришу, — серйозно відповів Лобачов. — Оті чудесні ліки, про які ви збираєтеся писати, знайшов саме цей пес. Звуть його Пірат.

— Стривайте, стривайте! — вихопився я. — То це на його честь новий антибіотик названо пірациліном?

— Атож, — кивнув головою професор. — А параскозин — на честь баби Параски, яка вигодувала Пірата…

— І неписьменний?.. — схопився я за жартівливий тон розмови.

— Неписьменний, — скрушно погодився Лобачов. — Але вихований і чемний. Кореспондентів не кусає. Хоч і лається, коли вони перекручують факти.

Пес уважно прислухався до нашої розмови. Далебі, мені здалося, що він розуміє все і поглядає на мене з таким же лукавством, як і професор. Ну, то стривайте ж! Ви довго морочили мені голову, а тепер я перехоплю ініціативу! “Дослідник” не тільки неписьменний, а й німий. На всі запитання доведеться відповідати Лобачову.

— Вітаю вас, шановний досліднику! — жартівливо вклонився я собаці. — Чи не дозволите взяти у вас невеличке інтерв’ю?