Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Догадов, який часто заходив до мене, розповідав, що тепер багато говорять про Ліду й Барабаша. Останній, працюючи в ендокринологічному інституті, вже давно займався проблемою лікування діабету, а зараз цілком віддався цьому. Найближчим часом він мав захищати кандидатську роботу на цю тему. Мій колега відкілясь довідався, що, ще навчаючись на лікувальному факультеті медичного інституту, Барабаш виявляв великий інтерес до цієї хвороби. Догадов розповідав також про безнадійну закоханість Барабаша в Ліду і про те, що вона не дуже ласкаво ставиться до нього.
З тих розмов видно було, що ні Догадов, ні хтось інший не знали про взаємини Ліди й Макаренка. За цей час я лише раз зустрів їх у парі. Якось ранком, прийшовши в інститут до академіка Саклатвали, я помітив її на лаві у великому інститутському саду, біля клумби з айстрами. Був свіжий і ясний осінній ранок. Жовте кленове листя, мов килимом, вкривало землю. Вони не бачили мене, і я міг спостерігати їх розмову. В ній, здавалось мені, відчувалась взаємна ніжність. Щоб не тривожити їх своєю увагою, я пішов з саду.
Через кілька днів, зайшовши до Шелемех, я зустрівся там з Барабашем і, зоставшись з ним наодинці, став розпитувати про хворобу Ліди.
Лікар докладно розповів, що таке діабет, які бувають його форми і чим він небезпечний. На запитання, чи можна вилікуватися від цієї хвороби, він одкараскався звичайними фразами:
— Трапляються випадки. У всякому разі, якщо безперервно лікуватися, вживати інсулін, бути під доглядом лікаря, то діабет не такий страшний, як це здається.
За ці дні Барабаш схуд, змарнів, його поведінка свідчила про якийсь неспокій.
Треба сказати, що я й досі не знав як слід молодого лікаря. Іноді він здавався мені дуже хорошою, розумною і симпатичною людиною, а іноді викликав почуття недоброзичливості. Я не знав, чи відомо Барабашеві про взаємини Ліди й Макаренка, але був певен, що він відчуває різницю в ставленні дівчини до нього й до інженера. Я знав, що родина Ліди до останнього часу вважала її одруження з лікарем за вирішену справу. І коли чув різні нісенітниці від Догадова, то іноді переставав йому заперечувати. А нісенітниці зводилися до того, що, мовляв, Барабаш, вивчаючи діабет, прищепив Ліді цю хворобу, маючи на увазі лікувати її і, таким чином, збільшити свої шанси на одруження з нею.
Я сміявся над цими фантастичними припущеннями, та коли залишався сам, то лаяв Догадова, як останнього дурня, схильного в усьому бачити щось недобре. Але моя цікавість до всього, що, як казав Черняк, обходить і не обходить мене, примушувала приділяти багато уваги цій події.
Друга подія, що особливо займала мої думки, було таємниче зникнення Тараса Чутя. Наступного ранку, як того сподівався Черняк, хлопець не з’явився. Телеграфні відповіді, які одержувала залізнична міліція, свідчили, що Тараса Чутя ніде не знаходили. Не було його й у Стародніпровську.
Ми довідались, що Тарас Чуть — вихованець дитячого будинку. Батьки його кілька років тому померли від якоїсь пошесті. Хлопець вчився у восьмому класі. Він відзначався здібністю до науки й дисциплінованістю, мріяв вступити на географічний факультет і стати мандрівником-дослідником. Про його проект ніхто нічого не знав, поки він не одержав запрошення з редакції “Зорі”. Тільки тоді він розповів про свої задуми. В дитбудинку не заперечували проти поїздки. Тим більше, коли б він не потрапив до редакції, то поїхав би до материних родичів, які жили недалеко від вокзалу.
Спеціальне слідство показало, що майже цілий день під час поїздки хлопець лежав на полиці й читав книжку. Провідник пригадував, що разів зо два він просив у нього чаю і, здається, ходив обідати до вагона-ресторану. Вдалося встановити також, що надвечір хлопець грав у шахи з високим пасажиром, який сів у поїзд удень. Високий пасажир залишив поїзд, не доїжджаючи до столиці. Чи був ще Тарас тоді на своїй полиці, провідник не пам’ятав.
Аркадій Михайлович їздив до Стародніпровська, але нічого там не дізнався. Можливо, слідчий Томазян, який вів слідство, знав більше, ніж ми, та він нічого не казав. Він тільки розпитував, коли викликав когось із нас до себе в цій справі.